Ключ 2.3 Ширма

Перш ніж зникнути в рамці, командор зустрівся з вартовим поглядом та передав ключ з емблемою. Схоже, цього вечора Дену Ліро не судилося повертатися додому. Проте це лише ускладнювало його положення. Кожна хвилина в абсолютній тиші, поки він чекав на свою панну біля кімнат короля, лягала непідйомним грузом на його плечі, хоч він і мав витримувати його з рівною спиною і опущеною головою. Ден не міг збагнути як насмілився на те щоб торкнутися її. Чи її одягу. Чи навіть шнурівки її взуття. Найгірше, що він вже не відчував провини за це. Можливо, лишалось трохи сорому за те як божеволіло його тіло, але його можна опанувати.

Охоронець намагався бути нечутним і невидимим для своєї панни. Він не отримував такого наказу, однак одного погляду було достатньо. Вартовий тримався на відстані і не промовив жодного слова до самого вечора.

В сутінках вони повертались з вежі писарів. Сховище порожніх і прочитаних сувоїв, освітлене безліччю жовтих ліхтариків. Там десятки чаклунів в вишитих ковпаках виводили літери. Скрип пера кожного з них був особливим достатньо, щоб ніколи не сходитись в спільну мелодію. Дену навіть зараз, в палацовій тиші, здавалося, що його мізки шкребуть сотні писальних пер.

Почесний вартовий відкрив перед королівною двері її кімнати та лишився стояти біля входу. Він не розгубився, скоріше був певен, що юна панна ні за що не дозволила б йому увійти.

– Заходьте, – вперше від ранку спадкоємиця звернулася саме до нього.

– Що? – його голос трохи закрип від довгого мовчання.

– Якщо не зайдете прямо зараз, то справді спатимете в саду і старання служниць будуть даремні.

Ден зайшов і зачинив за собою двері, але досі вагався, тому більше не зробив жодного кроку від них. Тут же поруч лежав стос перин і подушок, що акуратно складали, схоже, доволі зручне спальне місце. Ліжко королівни стояло біля розкритого навстіж вікна. Вранці це здалося хлопцеві небезпечним, але навіть дубовий листочок не здатен потрапити в кімнату спадкоємиці. Стіл і книжкова полиця теж знаходились поруч із вікном, там Анарієта якраз запалила пару тьмяних ліхтариків. Біля стіни зіставлені високі ширми, схоже служниці не розібрались де їх розмістити. 

Королівна без зайвих роздумів взялася переносити ширми так, щоб закрити ними ліжко і вікно. Коли піднімала першу, дерев’яна рама виявилася важчою, ніж вона очікувала. Анарієта зробила з нею крок назад і перехилилась під вагою вантажу. Вартовий в ту саму мить зірвався з місця та підтримав ширму з протилежного від королівни боку. 

– Перепрошую, моя панно… Я можу допомогти? – хлопець визирнув із-за рами та зазирнув в її темно-горіхові очі. Його погляд був м’який та обережний, такий що буває у тих, хто хоче приручити дику лисицю.

– Я можу зробити це.

– Звісно, що можете. Я хочу так перепросити за те, що перейшов межу.

– Для цього переходите її знову? – вона відпустила ширму і відійшла, а хлопчина ледь встиг притримати перегородку так, щоб не вгатити нею по пальцях.

– Перепрошую, моя панно, – він поставив ширму, став струнко і опустив голову, – я більше не зроблю нічого, чого ви мені не наказали. Проте я готовий зробити будь-що, чого ви забажаєте, Ваша Високосте.

Погодитись чи наказати йому зробити все самому королівні не дозволяла гордість, як не парадоксально. Немає норм, що би веліли їй бути абсолютно неспроможною обслуговувати власне життя, зате чомусь всі навколо очікували цього від неї. Анарієта була переконана, що кожен повинен справлятися з власним існуванням. Вони кажуть “ми приходимо в цей світ самі і йдемо наодинці, поки не зустрінемо Дракона”. Ці ж люди гидують побачити як перуть їхні панчохи більше, ніж вийти з кімнати без них. “Абсурд,” – виставляла подібним конструктам діагноз Анарієта. Та ширми були справді важкі, навіть для неї. Мабуть кожну з них сюди несли троє чи четверо слуг. Королівна припідняла одну ще раз. Ден стояв непорушно. 

– Гаразд, – поставила важку раму назад, – тільки цього разу можете допомогти. Виключно бо вже пізно і ми зробимо все швидше вдвох. Навіть не думайте, що за це отримаєте прощення за ваші сьогоднішні витівки.

– Звісно, пані. То куди ви хочете це поставити? 

– Просто притримайте раму, я вестиму, – дівчина розкрила ширму і взялась за раму з одного боку.

– Ви і в танці схильні вести кавалера? – взявся з іншого боку та проніс ширму вслід за королівною.

Відповіддю на вочевидь жартівливий укол був лише суворий погляд. Втім це справді було схоже на танець. Ден старався повторювати кроки панни так, щоб ширма не розхитувалася. В той самий час він турбувався про те, щоб нахилити ширму та більшу вагу взяти на себе. Всі перегородки знайшли своє місце ще до опівночі і королівна сховалась за ними. 

Не всі з поважних жінок в Сезере мали привілей залишати довге волосся, та навіть вони мали збирати його достатньо високо і ретельно, щоб було видно шию. Колись це було важливою частиною палацового життя. Рабині мати мітку на шиї, тож поважні пані відстригали волосся, щоб гордо демонструвати її відсутність. Вже котре століття палаци не мають потреби в рабах, а варварський звичай збирати волосся шпильками лишається. “Абсурд,” – подумки повторювала королівна, поки виймала з волосся гострі прикраси витонченої роботи. Вони дряпали пальці, варто було взяти їх занизько, впивалися в шкіру голови за найменшого руху. Від цих вигадливих зачісок здавалось, саме волосся боліло.