Ключ 2.2 Ширма

Францріх Сезе не мав сну чи відпочинку вже третій тиждень. Розслідування смерті верховного чаклуна Нойлета потребувало його безпосередньої залученості. Щодня нові звіти відкривали деталі нещасного випадку, на що одразу королю доводилось відповідати заявами та новими указами. Окрім всього того, було необхідно тимчасово перерозподілити обов’язки, які майже століття виконував Нойлет. Все в один день впало на плечі монарха.

Король не відривав погляду від свіжого звіту, поки служник розчісував його довге каштанове волосся, якого вже поволі торкалась сивина. Його обличчя здавалося худим і видовженим, а очі – запалими й почервонілими від утоми. Хлопець в шкіряному фортуху заніс тацю з купою темних пляшечок і пензлів. Інший молодий підмайстер випалював знаки на шкіряних наручах Францріха. Ті, в кого був доступ до магії не витрачати часу на переодягання – послідовності прадавніх символів все робили за них. Коли відкоркували першу пляшечку, простора зала наповнилась ароматом меліси. В ту саму мить, двері знов прочинилися і до кімнати зайшов високий чоловік з мідним наруччям на правій руці – молодший розпорядок.

– Хто? – Францріх озвався, все ще не відриваючи виснаженого погляду від сувою.

– Анарієта Сезе, Ваша Величносте. 

– Хай заходить, – видихнув батько, вкотре за останній тиждень ігноруючи формальності.

Слуги налякано переглянулись і розвернули крісло спинкою до входу, ховаючи постать короля. 

Перед королівною розкрили двері. Її зустріла порожня кімната. Велике вікно повністю закривали штори з золотими орнаментами. На столі з кістки прадавнього чудовиська безліч нерозгорнутих сувоїв, в сітці для пошти. Щойно з’явився ще один. Кімнату освітлюють ліхтарі, в яких тліють вогники ще від ночі. Пишне біле крісло чомусь повернуте до гості спинкою. Зате срібна голова дракона, кожна лусочка якого була свого часу викована окремо, зустрічає як належить. Не встигла дівчина роздивитись що там за кріслом, як воно розвернулось і перед Анарієтою явився король, відпочилий і пишно вдітий. Крім них в кімнаті не залишилось нікого, королівна лише бачила як зникають рамки на підлозі поруч зі столом.

– Вітаю, батьку, – вона схилила голову і стала на одне коліно.

– Вітаю, Анарієто. Підводься і кажи, – король встав і підійшов до доньки.

– Дякую, – вона піднялась і зустріла чоловіка перед собою холодною серйозністю. – Перш за все, я прошу вашого дозволу закликати до розмови командора Чарсефіля і панну Аморіс.

– Прошу, якщо це щось серйозне.

Молодший розпорядник тільки і чекав дозволу. Двері знов відчинились і прямо перед ними з’явились дві звивисті рамки, з яких вийшли запрошені. Першим до палат зайшов впевнений і статний чоловік у важкому обладунку зі світлого металу, з гордим крилатим павуком на нагруднику. Його світло бурштинові очі розсікала смужка рунічних символів від скроні до скроні. Поруч із ним опинилась висока худорлява жінка. Дещо кутуваті риси обличчя змушували розпорядницю виглядати суворою навіть коли та всміхалась. На зап'ясті, поверх рукава довгої сукні з фіолетовою вишивкою, блищало золоте наруччя з такою самою емблемою. 

Командор тут же опустився на одне коліно, поки Аморіс поруч із ним стояла рівно, схиливши голову. 

– Командоре, станьте струнко і опустіть голову. Ви забули про своє нове місце?

Зауваження королівни було жорстоким, проте влучним. Після нещодавньої смерті Нойлета, що був дядьком начальника королівської варти, його рід втратив силу та привілеї другого за впливовістю в державі. 

– Перепрошую, юна панно, – кожен рух начальника варти відзивався брязкотом, що руйнував тишу кімнати.

“Як принизливо. Як же в біса це принизливо!” – повторювалося і перекручувалося в голові командора, поки той стояв з опущеною головою.

– Навіщо було збирати всіх тут в такі часи? – король озирнувся назад, на стіл, де в сітці знов з’явився сувій. 

– Щоб вирішити проблему і вислухати всі пояснення одразу, – Анарієта трохи пройшлася до новоприбулих і передала ланцюжок з ключем і емблемою їм. – Бо інакше ви б відправляли мене один до одного весь цей тиждень.

Вони беззаперечно впізнали ці предмети, бо вже в наступну секунду переглянулись і знов опустили голови.

– То ви справді збирались зробити таке? Як я по вашому мала про це дізнатись? Коли ввечері повернулась би в кімнату і побачила там друге ліжко? – королівна з усіх сил зберігала спокій. Тому розмірено ходила туди назад, подумки рахуючи, як коли її вчили танцювати.

– Про що, власне, мова? – нарешті втрутився король.

Анарієта вже повернулась до нього, щоб описати ситуацію в усіх деталях, проте Чарсефіль заговорив першим.

– Я поясню, якщо дозволите, – король кивнув і тоді командор продовжив. – Тиждень тому ви, Ваша Величносте, попросили мене безпечно зняти обмеження щодо кімнати юної панни. Цілком зрозуміло, що лишити її без жодної охорони ми не могли. В той самий час, всім присутнім відомо як легко ви, Ваша Високосте, даєте собі раду у втечі від найдосвідченіших вартових на відкритій місцевості. Я запропонував вихід і ви з ним погодились, Ваша Величносте. Хай чують Дракони, я ручаюся за цього Дена Ліро.

– Це я пам’ятаю, хай поверхнево. Але навіщо охоронцю ключі, якщо без них і так не потрапити в кімнату? Хай би вночі двері охороняла регулярна варта.