Ключ 2.1 Ширма

Ден Ліро відчував, що робить щось неправильне в перший же день після призначення на місце почесного вартового. Торкатися королівської особи, чи навіть її сукні – проступок гідний плахи. Якщо до цього в нього були думки, наче все владнається, то цей вчинок позбавляв його навіть малого шансу на це. “Хто би пробачив мені, якби я просто дивився як вона мучиться? Напевно навіть я сам не зміг би”, – виправдовувався сам перед собою парубок. 

– Вам ніколи не бачити цієї емблеми, якщо ви не поставите мене на землю просто зараз, – крижаний голос королівни прозвучав надто близько до його вуха, так само як дзеленчання ключа і медальйона, коли вона надягала на шию ланцюжок.

– Не хочу здатись грубим, моя панно, але мені не бачити власної голови навіть якщо виконаю ваш наказ.

Його голос був лагідним і спокійним, незважаючи на все те, що крутилось в його голові, як шаленіло його тіло від невизначеності та паніки. Ден відчував як пітніють долоні і як серце барабанить такт, під який в’язні піднімаються на ешафот. “Вона все чує, майже певен, що чує”, – промайнуло в його голові. 

Королівна також була напружена. Дівчина воліла відсторонитись достатньо, щоб навіть плечем не торкатись грудей охоронця. Окрім обов’язку так поводитись, щоб зберегти принаймні власне почуття честі, в цьому була хитрість. Анарієта ніколи не була тендітною. Звісно, що зараз корсет стягував всі недосконалості, але він ніяк не може забрати вагу. З цього випливає, що його передпліччя, на яке за таких обставин переносилось навантаження, мало не витримати.

– Зараз вартових вчать не слухати наказів?

Охоронець заспокоївся, коли королівні вдалося відсунутися від нього достатньо, але його руки терпли від напруги.

– Не зовсім. Почесну варту вчать ставити здоров’я і безпеку членів королівської родини вище за наказ. Маєте моє слово, я зречуся звання, якщо помилився і ваша нога в порядку, – вже цілком серйозно промовив він, під стать своїй володарці.

Ця угода могла багато що вирішити сама собою, проте дівчина не була впевнена, що правда на її боці. Нога нестерпно нила навіть зараз, коли не була напружена. На щастя, біль дещо вщух, коли вони нарешті опинились в саду королівських знахарів. Через це, Анарієта навіть допустила думку, що угода таки може спрацювати. Запахи лікувальних трав і квітів, що росли тут на охайних грядках, об’єднувалися в дивну суміш, яка парадоксальним чином заспокоювала. Всякому, хто прямував до знахарів, доводилось пройти повз це розмаїття доглянутих рослин, і певно були такі пацієнти, що почувалися краще ще до того як опинялися всередині.

Палати цілителів складалися з довжелезних коридорів. Дерев’яні шухляди і шафи, що торкалися невисокої стелі, розділяли приміщення на сектори і менші кімнати. Дверей тут теж не було, тільки важкі темно червоні штори. Таким же кольором обиті кушетки. Так, плями легко чистяться магією, втім деяких поважних осіб вигляд плям від власної ж крові лякає більше ніж стріла, що стирчить з плеча.

Щойно вони опинились в одній з таких кімнаток, охоронець поклав свою панну на кушетку. Серед масивних дерев’яних полиць почулись дрібні кроки. З-за шторки визирнув зовсім ще малий хлопчик. Біле волосся ледь прикривало його ледь загострені вушка, а шкіряний фартушок та трохи замазані землею руки видавали в ньому учня-травника. Хлопчик явно не очікував побачити когось, тож його очі виглядали збентежено.

– Пер-репрошую, я покличу в-вчителя Вісфора, – ледь пробурмотів тремтячим голосом. 

– Дякую, але поклич краще панну Вівієт, – голос королівни вперше звучав лагідно і тепло, вона навіть трохи посміхнулась хлопчикові.

– Пе-перепрошую, панна Ві-вівієт зараз т-трохи заклопотана, – збиваючись вимовляв хлопчик.

– Нічого, ми почекаємо.

Така нечувана лагідність збила Дена з пантелику, він навіть не помітив як Анарієта піднялась і сіла на кушетку. Вона тяглась до черевика, вочевидь щоб його зняти, але це вбрання справді робило її безпомічною. Знов не питаючи, навіть в самого себе, охоронець почав розв’язувати вигадливі шнурівки її взуття.

– Не чіпайте, я сама зроблю.

– Ви ж дозволяєте це робити служницям, чи не так? Я можу впоратись не гірше за них, – почесний вартовий ласкаво всміхнувся.

Через корсет спадкоємиці бракувало повітря щоб так далі сидіти, а тим паче – сперечатися. Вона лягла назад на кушетку і почала роздивлятися пляшечки на полицях і різьблені дерев’яні шухляди. 

Тим часом охоронець бачив таку шнурівку вперше, а розплести її було необхідно аж до самого кінця, щоб зняти черевик та не потягнути і без того пошкоджену ногу. Благо його панна не звертала уваги на новоспеченого слугу. Іноді він розв'язуючи один вузлик мимохідь заплутував три інших, але наполегливо продовжував. Часом зав’язки зрадницьки вислизали в нього з рук, та він не виказував роздратування і розпачу, що підступали до горла. Здавалось, це зайняло цілу вічність. Коли набридливі вузлики нарешті перестали заважати, він повільно і м’яко зняв її чобіток.

Анарієта майже не відчувала що він робить і знати не хотіла, поки не з’ясувала, що її ногу більше нічого не стискає. Втім, біль не вщухав. 

Нарешті пишна сивочола знахарка зайшла в кімнатку. Завжди було важко вгадати якого кольору сукня пані Вівієт, бо вона губилась десь серед десятку шарів різнобарвних фартушків, що вона носила під почесним шкіряним фартухом старшої цілительки з відповідною королівською емблемою. Вона схилила голову і змучено посміхнулась, щоки та лоб взялися дрібними зморшками.