Ключ 1. Самозванець

Усе що їй залишалося останні кілька тижнів – це визирати у вікно та дивитись на птахів, що вільно літають в безкрайньому чистому небі. Вони співають на гілці старовинного дубу, наче навмисне знущаються. Багатовікові стіни оточували молоду дівчину холодом і наче стискали її день за днем. Брязкіт важких обладунків вартових біля самих дверей поступово зводив з розуму. 

Втім, цього ранку скрегіт значно стишився. Кажуть, людські вуха здатні звикнути до будь-яких достатньо набридливих звуків. В’язенка вкотре визирнула у вікно. Нікого. Там внизу не було жодного вартового, хоча зазвичай чергувало принаймні двоє. Ця хвіртка катувала недосяжністю дубових листочків вже вісімнадцять днів, і зараз вона ж лишилась єдиними дверима на волю.

Один стрибок і вона схопилась за неприємно грубу деревину. Навколо досі нікого. Втікачка нарешті розслабила плечі, майже без зусиль утримуючи рівновагу на широкій гілці вікового дерева.

– Панна Анарієта Сезе, це ви? – незнайомий чоловічий голос прозвучав десь за її спиною.

М’язи з мить напружилися, наче ще трохи і мали б луснути. Руки гарячково стиснули гілку, так наче це вже деревина мала проломитися під цим зусиллям.

– Як ви смієте до мене звертатись, навіть не явивши себе? – з усією серйозністю в голосі вимовила втікачка.

Почулося шарудіння листя декількох гілок, поки незнайомець не опинився прямо перед її обличчям, на іншій стороні розгалуженої гілки.

– Перепрошую за свою зухвалість, Ваша Високосте. 

Парубок перед нею відкинув темне волосся з обличчя та дівчина побачила доброзичливу усмішку. Він роздивлявся спочатку її обличчя, потім вдивлявся в досі напружені руки, згодом зупинив погляд на одязі співрозмовниці. Його брови ледь здригнулися в здивуванні. Вона сиділа на гілці височезного дуба в довгій сукні, так наче не помічала незручності власного вбрання. 

– Чи можу я поцікавитися, хто саме перепрошує?

Анарієту багато що бентежило в хлопцеві. Королівна і справді жодного разу не бачила його в стінах палацу, а тим паче за його межами. Він був озброєний. Незнайомець явно чекав на неї і знав про цей шлях втечі. Куди могли зникнути двоє вартових? Якщо це він їх прибрав… Все ускладнювало ще й те, що вона явно не в формі щоб дати відсіч. І це незнайомець явно помітив. Але найжахливіше – його посмішка. Така лагідна, що в цьому контексті навіть моторошна.

– Пробачте мою розгубленість, Ваша Високосте. Ден Ліро – з цього дня ваш особистий охоронець.

– Не багато хто має право перебувати в палаці. І мало хто може впізнати королівну в обличчя. А знаєте яких людей ще менше, шановний Дене Ліро? 

Анарієта навіть не намагалася приховати ворожість і недовіру до цього самозванця. Його заява надто гучна, щоб про таке дізнаватися випадково. Крім того, парубок перед нею мало чим був схожий на охоронця. Легкі обладунки без королівської емблеми, зброя посередньої якості, постава скоріше бандита, ніж вартового.

– Таких, що можуть залишатися у цих стінах після подібної брехні, – продовжила королівна після недовгої паузи.

– Ви саме така як про вас кажуть, моя панно, – він дістав з-під сорочки медальйон і ключ на ланцюжку, легким рухом зняв з шиї і передав дівчині, – але якщо не вірите мені, прошу гляньте.

Панна втікачка впізнавала форму медальйона, втім мала впевнитися. Вона почала прискіпливо роздивлятися печатку королівської варти. Їй довелося використовувати обидві руки, щоб перевірити справжність знака. Окрім інших хитрощів, для підробок часто використовують м'якший метал. Через це, за температури розігрітих долонь та достатнього зусилля, фальшивки легко гнуться, на відміну від справжніх емблем. Тепер Анарієта балансувала сидячи на гілці і завзято намагалась зігнути металеву пластинку, яка ніяк не піддавалась. 

Далі все сталося швидко: трохи перехилений назад корпус, один нервовий рух і королівна більше не відчувала грубої кори під собою. Гарячкова спроба принаймні приземлитись на ноги і не втратити гідності – не вдалась. Наступної миті біль пронизав праву ступню і не стихав біля щиколотки. Емблема королівської варти з гордо вигравіруваним іменем “Ден Ліро” лежала на землі неушкоджена.

– Ви не забилися? – новоспечений охоронець стрибнув слідом за своєю панною.

– Якщо ви збираєтесь залишатися при палаці, вам слід затямити декілька речей, – королівна підвелася, спираючись на дерево однією рукою, а іншою обтрусила і поправила спідницю. – Найперше і найпростіше: мені не потрібен ніякий охоронець.

Вона швидко забрала з землі ланцюжок з ключем та емблемою.

– Я потурбуюсь щоб вам підшукали інше місце. – зняла ключ з ланцюжка, – Це, схоже, ключ від вашої кімнати? В якому корпусі? Я попрошу когось пізніше доставити вам медальйон.

– Прошу пробачити мою безтактність, Ваша Високосте. Справа в тому, що це ключ від вашої кімнати, бо я мав тимчасово… – Ден перевів подих, йому самому було прикро і ніяково через те, що зараз мав сказати. Чому сьогодні весь гнів королівни мав приймати на себе саме він? – Мені мали тимчасово підготувати місце у вашій… кімнаті.

Ключ ледь не впав з її рук. Святі Дракони не могли допустити такого, чи будь хто з тих хто ще вірить в них під цим небом. Так обійтися з нею, з Анарієтою Сезе, з королівною і повноправною спадкоємицею тіари Сезере.
Цей хлопчина проблема, але він аж ніяк не був їй ворогом. І пояснювати будь-що має хтось інший. Хтось, хто призначив його, чи наказав призначити. Анарієта так міцно стисла ключ та емблему в руці, що шкіра побіліла. Вона мовчки сунулася в бік палат Франца Сезе, ігноруючи пекельний біль.