Кайдани свободи

Ранковий туман тяжко ліг на Задунайську Січ, мов саван на груди втомленого воїна. Очерети хилилися до темної води, ніби шепотіли їй свої тривоги. Дунай плинув повільно, байдужий і величний, а зарості на березі приховували табір, наче ховали його від чогось невидимого, неминучого.

Січ прокидалася звично. Десь потріскував вогонь, на рожні смажилась риба, і її запах змішувався з вологою річковою прохолодою. Хтось, розпатланий і ще сонний, вийшов з куреня й, примружившись, дивився на сіре небо. Інші вже сиділи на колодах, переказуючи історії — хто про бій під Кінбурном, хто про втечу з-під варти, хто про те, як залишив на тому боці рідну хату.

Серед них, трохи осторонь, сидів Симон.

Молодий, але вже з тінню дорослого болю в очах. Він дивився на воду так, ніби вона могла відповісти на його запитання. Його пальці стискали край шаблі, хоча битися нині не треба було. Він боровся не з ворогом — із собою.

«Там мій край…» — думка різала його знову й знову. — «Там могили предків. Там мати… якщо ще жива. Там пісні, що співали над Дніпром…»

Перед очима спалахнули спогади: вогонь, крик, тупіт чобіт, чужа мова наказів. Його село палало, а він, юний і безсилий, тікав у ніч. Запорізька Січ уже була зруйнована, старі побратими розсіяні. Він гріб веслами до Дунаю, майже без пам’яті, лише з одним благанням — вижити.

І ті, кого колись у таборі називали «ворогами», прийняли його.

Він відчував дивне роздвоєння. У дитинстві йому казали одне. Життя показало інше. А серце вперто тягнуло туди, де було боляче.

Він так заглибився в роздуми, що не почув кроків по вологій землі.

— Привіт, Симоне. Що робиш?

Голос був спокійний, трохи м’який, але з внутрішньою впевненістю. Мустафа.

Син паші, молодий, темноокий, із поставою людини, що звикла до відповідальності. Він сів поруч, обережно відсунувши край жупана від сирої трави.

Симон здригнувся.

— Привіт, Мустафо… Та так. Думаю про… своє.

Мустафа глянув на нього уважно. Не з осудом — радше з нерозумінням.

— Не розумію я вас, козаків, — тихо сказав він. — Ви сумуєте за тими, хто спалив ваші домівки? Це дивно чути… особливо тут.

Симон відчув, як щось стисло груди.

— Але ж це моя батьківщина, — прошепотів він, а потім голос став твердішим. — Там моя родина. Там мій край. Хотів би я повернутись… і бажано скоріше.

Мустафа нахилив голову.

— Ти пам’ятаєш, як приплив? — спитав він раптом. — Я бачив тебе тоді. Ти гріб так, ніби за тобою гнався сам шайтан. Ти благав нас прийняти тебе. Пам’ятаєш?

Симон стиснув щелепи. Він пам’ятав кожну хвилину.

— Пам’ятаю.

— А тепер хочеш назад? — у голосі Мустафи з’явився ледь відчутний холод. — У ті кайдани, що називаються «домом»?

— Я все одно люблю свою батьківщину! — різко відповів Симон і відвернувся.

Мустафа важко зітхнув. Мовчання між ними стало густішим за туман.

І раптом над табором пролунало:

— На раду! Усі до кошового!

Козаки сходилися швидко, ще не знаючи, що саме їх чекає. Кошовий отаман стояв посеред майдану, суворий, змарнілий, але прямий, як спис.

— Браття задунайці, — почав він. — Прийшов лист. Від російського імператора. Оголошено амністію. Кличуть додому.

Натовп заворушився. Хтось перехрестився. Хтось засміявся гірко.

— Нам треба вирішити, — продовжив отаман. — Чи повертаємось. Чи лишаємось тут.

І наче грім ударив.

— Додому! — вигукнув хтось.

— Там наші могили!

— Там нас знову зрадять!

— Османи — чужі!

— А там свої, що палили хати?!

Голоси злилися в хаос. Штовханина переросла в бійку. Хтось уже вихопив ніж, хтось замахнувся кулаком.

Симон, ніби в тумані, підняв руку.

— Повернімося! — закричав він разом з іншими.

І раптом відчув на собі погляд.

Мустафа стояв трохи осторонь. Його очі були тверді, без гніву, але з глибоким розчаруванням. Не як у ворога — як у того, кого зрадили.

У Симона щось перевернулося всередині.

Він згадав берег. Першу ніч. Теплий хліб, який йому дали. Сухий одяг. Слова: «Ти в безпеці». Ніхто не вимагав від нього присяги. Ніхто не принижував.

Його рука повільно опустилася.

Крики навколо стали далекими. Він зробив крок назад. Потім ще один.

І вийшов із натовпу.

Підійшов до Мустафи. Хотів щось сказати, але той мовчки поклав йому руку на плече.

Цей жест був важчий за будь-які слова.

— Та скільки можна?! — раптом гримнув отаман. — Про яку перемогу ви мрієте, коли не можете між собою порозумітися?! Ми готові вбити одне одного за слова! З мене досить! Обирайте: тут — з честю. Чи там — з приниженням!

Тиша впала раптово.

Козаки опустили очі.

Кожен згадав свою втечу. Свої чайки. Свій страх. Своє благання про притулок.

І поволі, без криків, хтось узяв лист.

Розірвав.

Клапті паперу розлетілися й впали в Дунай. Ріка прийняла їх спокійно, без осуду, й понесла в глибину.

Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи воду в мідний колір.

Симон і Мустафа сіли на березі мовчки. Вітер ворушив очерети.

Симон зачерпнув долонями воду і бризнув собі в обличчя. Холод пройшов крізь шкіру, мов пробудження.

— Тут я вперше став на землю, — тихо сказав він. — Тут я просив… аби мене не повернули.

Мустафа мовчав, але його погляд був уже іншим — не вимогливим, а уважним.

Симон довго дивився на течію.

— Тепер я розумію… — нарешті прошепотів він. — Батьківщина — це не тільки земля. Це ще й гідність. І ті, хто простягнув руку, коли ти тонув.

Він опустив очі.

— Пробач.

Мустафа легенько всміхнувся.

— Краще зрозуміти пізно, ніж ніколи, друже.

Над Дунаєм спустилися сутінки. І вперше за довгий час Симон не відчував розриву всередині. Ріка текла вперед — і він теж був готовий іти, але вже без втечі.