Розділ 7

Наступного ранку я прокидаюсь задовго до будильника. Всю ніч погано спала, якщо кілька годин взагалі можна назвати сном. Мене ніколи не мучили кошмари, але сьогодні сни були дійсно жахливі. Саме через цю причину я, кожних тридцять хвилин, прокидалась. 

На роботу їду о восьмій, не поспішаючи. Ярослав досі не знайшов собі секретаря, тож я добровільно йому допомагаю. Він, звісно ж, казав про те, що я не повинна цього робити, але інакше не можу. Звикла допомагати ще колишньому керівництву, тому зараз все відбувається так само. Лише керівник інший, але суть не змінюється. Відчуваю відповідальність, але це скоріше мій плюс.

На вулиці чудова погода. Доволі тепло, але прохолодний вітерець не дає мені звести себе з розуму. Дуже освіжає, хоча ситуація не рятує. Але я хоча б можу вільно дихати. 

Сьогодні я одягнула легку сукню на бретельках, білого кольору. Вона трішки вище коліна, але не надто. Це не виглядає вульгарно чи провокаційно, як люблять казати. Доповнила свій образ чорним піджаком та такого ж кольору босоніжками. Сумка на плечі і я повністю задоволена собою. 

Руде неслухняне волосся пасмами спадає на плечі, а легкий макіяж додає мені впевненості та свіжості, бо вигляд у мене ще той. Намагалась замаскувати синці під очима, але на самопочуття це, на жаль, не повпливало.

Як тільки переступаю поріг свого кабінету — влітає Яна. Виглядає злою і незадоволеною, що ще дужче підіймає мені настрій. Так, відносини у нас дійсно специфічні.

— Як же мене дратує все, — вигукує, плюхаючи на мій диван. Якого біса сюди прийшла?

— Ти не сплутала кабінети? — запитую, а вона посміхається. 

— Ні. Тільки з тобою можна дійсно поговорити в цій компанії, — знизує плечима. 

— Ти мені лестиш, — промовляю, кладучи руку на серце. 

Сміх виривається з моїх грудей і я, сівши поруч, дивлюсь на дівчину. Так хоча б голова не паморочиться.

— Що сталось? — запитую, дивлячись прямо на Яну.

Ми ніколи не були подругами. Та й приятельками нас назвати не можна, але я не намагалась бути їй ворогом чи конкуренткою. Яна сама постійно бачила в мені загрозу, хоча я не могла зрозуміти причини. 

— Я зустріла біля кабінету Ярослава вчорашню супутницю його, — цідить крізь зуби, а я починаю відчувати щось дивне. 

Це не злість, а скоріше дратівливість. Вчора він відвіз мене додому і все. Можливо потім повернувся до неї. Адже він міг? Можливо у них відносини. 

Це нормально. Він не може бути сам… Як я. 

— І що? — запитую так, наче дійсно не розумію нічого. Наче це дійсно не тривожить мене. Наче мені байдуже!

— Тонь, не тупи. Вона ж точно не просто говорити до нього ходить. Ярослав неймовірний чоловік, а вона… Теж нічого така, — знизує плечима, а я сміюсь. — Ну не смішно! Чи ти теж на нього око кинула? 

— Звісно кинула, — відповідаю серйозно, але дивлячись на Яну розумію — жарт не оцінила. — Жартую, Яно. Я не хочу проблем на роботі. От і все. 

— І правильно. До того ж я бачила тебе вчора в компанії дуже привабливого чоловіка. Хто він? 

— Так я й тобі розповіла, — відповідаю, встаючи з дивану. 

— Отже, сама дізнаюсь, — відповідає і, задоволено посміхаючись, покидає мій кабінет. 

Я намагаюсь не думати про те, що щойно дізналась від Яни. Це не моя справа, та і я пообіцяла собі, що особисте завжди буде знаходитись за межами компанії. Схоже, це саме той випадок!

І все було б добре, якби раптом Ярослав не вирішив викликати мене до себе. Не те що я нервуюсь, просто після цієї розмови я б воліла перевести подих та все обдумати. В ідеалі — викинути з голову непотріб. Але не хочу змушувати керівника чекати, і, якби не було, Яр для мене ним і являється. Як на роботі, так і поза нею. 

Саме тому я встаю, поправляю волосся та розгладжую уявні складки на нижній частині сукні. Чомусь нервуюсь, хоча знаю, що він не оцінюватиме мене. Можливо і буде, але точно не так явно, щоб я це зрозуміла. Він уміє прикидатись і грати… Я це знаю досить добре. Напевно краще за всіх інших. 

До кабінету Ярослава плетусь на ватяних ногах. Після фактично безсонної ночі почуваю себе, м’яко кажучи, кепсько. Хочеться згорнутися десь калачиком і аби ніхто не займав. Але свідомо розумію — Ярослав вільно дихати не дасть. А я не хочу здатись слабкою. 

Перед дверима роблю декілька глибоких вдихів, нормалізуючи свій стан. Не хочу виглядати змарнілою, тому натягую легку посмішку. Так, сьогодні буду з маскою. 

Двічі тихенько стукаю та, не чекаючи дозволу, відчиняю двері та заходжу. Ярослав казав, що я можу і без стуку заходити, але після розповіді Яни чомусь так робити не хочеться. 

Не встигаю переступити поріг, як зустрічаюсь з двома парами очей, які щось обговорювали на дивані за чашками кави. Близько. Заборонено близько. Це хвилює мене, бо відчуваю себе тут зайвою.

— Нарешті Тоню. Вибач, можливо відвертаю від справ, але мені... нам потрібне свіже око, — промовляє Ярослав, запрошуючи сісти поруч з ним. Нам... Ну гаразд.

— Добрий день, — промовляю, зосереджуючи свій погляд на брюнетці, що сидить біля Ярослава. 

Одну ногу закинула на іншу, через що коротка сукня стала ще коротшою. 

Щоправда, Яр не дуже й то звертає увагу тепер, коли я стою перед ним. Він пройшовся поглядом по моїм ногам щонайменше тричі. Щоправда, легше мені від цього чомусь не стало.

Не чекаючи відповіді на своє вітання прямую до дивана. Хотілось би сісти якомога далі від цих двох, але такої можливості у мене немає. Сідаючи, поправляю сукню, аби вона не показала всі делікатні місця на показ. Голова невчасно починає ще дужче боліти, але я намагаюсь не показувати цього. І так ситуація гірше не придумати. Потрібно якнайшвидше опинитись в себе в кабінеті, тому швиденько роблю те що просять і втікаю.

— В чому проблема? — запитую, скеровуючи свій погляд на Ярослава. 

Він важко видихає, але все ж відводить від мене свої очі, зосереджуючись на паперах, які вкрили весь столик.