Розділ 6

Вечір минає надто швидко. Я боялась, що це буде довгий день,  і я відчайдушно бажатиму якнайшвидше потрапити додому, але все відбулось зовсім інакше. 

Ігнат не відходив весь вечір. Не можу сказати, що його увага викликала в мене тремтіння. На превеликий жаль, в моїй голові думок, окрім того, що чоловік привабливий, більше немає. Ми багато розмовляли, відразу видно, що чоловік вміє поводити себе із жінками. Компліменти так і лились із його вуст. Ігнат не обмежував себе в можливості доторкнутись до мене. Випадково, або ж просто через те, що йому захотілось. Але при цьому, це не було наполегливо. Точно не так, як у день народження Мирослави. Сьогодні він інакший, і це трішки лякає. Бо коли він був справжнім насправді?

— Вибач, мені потрібно їхати. Повинен зустріти декого в аеропорту. Завезти тебе додому? — запитує чоловік, після того, як близько десяти хвилин розмовляв з кимось телефоном. 

Усвідомлюю, що поки не готова показувати йому, де мешкаю. 

— Не варто. Я почекаю на друга. Він десь тут, — запевняю, що все гаразд, при цьому посміхаючись. 

Чоловік звужує очі та посміхається кутиком губ. Схоже прочитав моє занепокоєння. Ну й нехай!

— Добре. В такому випадку, до зустрічі. Дякую, за цей вечір, — промовляє, не відводячи погляду. 

Після, раптово робить крок у мій бік, залишаючи поцілунок на щоці. Серце починає витанцьовувати шалений танок. Ігнат же розвертається та прямує до виходу. 

Я ще хвилину стою, наче застигла статуя. Не можу приборкати свої почуття, бо все надто складно. Такий чоловік проявляє знаки уваги до мене, а мої думки десь далеко. Забиті зовсім не потрібними речами. Точніше, непотрібним чоловіком. 

— Кавалер покинув? — знайомий голос змушує вирватись із рук наполегливих думок. 

Повертаю голову і зустрічаюсь поглядом з очима, кольору бушуючого океану. В очах Ярослава можна потонути, якщо не бути готовим. Схоже, я ніколи не була готова і навряд чи буду. 

— Ні. Вечір закінчився, а чоловік має своє життя, — пояснюю, хоча не розумію навіщо. — Твоя супутниця теж покинула тебе? — не знаю чому запитую про це, адже сама ж змушую себе злитись. А причина відсутня. 

— Вона тимчасово мешкає в цьому готелі, — спокійно відповідає Ярослав. — Чому не поїхала додому? Впевнений в тому, що Ігнат пропонував підвезти. 

— Пропонував, але я відмовила, — після цих слів я помічаю на обличчі Ярика якесь облегшення. Він видихає, і це запалює в грудях зовсім не потрібний, але приємний вогник. 

В голові пробігає думка про те, що він, можливо, приревнував, але я відразу відкидаю дурниці. Колишній хлопець ясно дав зрозуміти, що я пусте місце для нього. Помилка з минулого, не більше. 

— Як плануєш потрапити додому? — чоловік не вгамовується, а я очима намагаюсь знайти Богдана. В натовпі це зробити не так легко, як здається. — Він поїхав. 

— Що? — запитую, адже не розумію. Він же не міг прочитати мої думки?

— Богдан поїхав. Мирослава зателефонувала і він помчав до неї. Схоже нарешті у них все почало налагоджуватись, — на останній фразі Ярослав посміхається, і це незвично бачити. 

— Ох, зрозуміла. Дякую за те, що повідомив, — відповідаю, дістаючи телефон із маленької сумки. 

В такому випадку варто викликати таксі. Хоч я й ненавиджу цей вид транспорту, особливо вночі, та зараз вибір невеликий. Точніше, його взагалі немає. 

— Я відвезу тебе додому, — раптом заявляє Ярослав, помічаючи те, як я справно шукаю щось в телефоні. 

Підіймаю на чоловіка здивований погляд. 

— Не варто, я викличу таксі, — стримано відповідаю, киваючи на телефон, і при цьому намагаючись вичавити посмішку. Виходить не дуже. 

— Я відвезу, Тонь. Ти ненавидиш таксі, а зараз вже ніч на дворі. Не змушуй мене застосовувати змушувати тебе. Зовсім не хочеться вкотре сваритись, — хрипить чоловік, а я втрачаю дар мови. 

За ці п'ять років я зуміла забути, яким же владним буває Ярослав. І якби сильно мені не хотілось відштовхнути його, як це вміло вміє робити він, та я не роблю цього. Бо дійсно боюсь. І він знає це!

— Гаразд. Дякую, — згідно киваю, і підіймаю погляд на чоловіка. 

Він посміхається. Моє серце розквітло б, якби не гірка правда. Реальність, яка вривається у пам’ять щоразу, коли я починаю фантазувати лишнє. Те, чого б мені дуже хотілось. Та я відразу відкидаю дурниці. Адже все зовсім не так. Ми розійшлись. Він зрадив. Я втекла. 

Ось і все. 

Не варто будувати повітряні замки. Адже, в кінцевому результаті, знищеною буду лише я. Знову!

Як тільки сідаю в автомобіль — стає ніяково. Надто мало простору. Надто близько один до одного. Просто надто…

Хочеться стати невидимою. Я ж не повинна почувати себе дивно поруч із ним. Я повинна злитись, ненавидіти, але точно не відчувати себе школяркою, на котру звернув увагу хлопець, за яким вона бігає уже довгий час. 

Адже йому байдуже. Він холодний, наче брила льоду. А я навпаки. Палаю вогнем, який не може згаснути навіть під його вбивчим поглядом. Після всього, що відбулось, моє полум’я однаково горить. І це вбиває мене. 

— Змерзла? — запитує Ярослав, порушуючи тишу. 

Ми досі стоїмо на стоянці, і чоловік, схоже, помітив як я тремчу. 

— Трішки, — брешу, адже не можу сказати, що це відбувається через його присутність. Зізнатись йому це наче самій піддати себе каторзі.

— Вибач, зараз увімкну пічку, — промовляє і тисне кнопки на панелі. 

Минає декілька хвилин і в автомобілі дійсно стає тепліше. Я б навіть змогла б розслабитись, але присутність колишнього поруч не дає мені такої можливості. Між нами декілька десятків сантиметрів, а я відчуваю себе так, ніби ціла прірва знаходиться. Він так близько, але думками та душею знаходиться на іншому куточку планети. І це добре, хіба ні? Повинно бути добре, але я не відчуваю полегшення чи спокою. Краще б він і тілом був далеко, тоді не виникало б ніяких суперечностей. Бо я сама не розумію чого хочу і що мені потрібно. Я відчуваю біль, коли знаходжусь поруч, але водночас стільки питань, відповіді на які я б дуже хотіла отримати.