Розділ 3

Здається, що час зупинився, поки ми знаходимось так близько одне до одного. 

Ніхто не наважується розпочати розмову першим, адже говорити про роботу точно бажання немає. Стільки запитань, але жодне неможливо вимовити. Німа розмова!

Ярослав мовчки проходить до столу та займає своє місце. Воно дійсно його, адже так йому личить. 

– Присядь, – владно промовляє, і я відразу ж роблю так, як він каже. 

Це дивно, адже я йшла сюди з думкою та навіть якоюсь впевненістю в тому, що покажу Ярославу те, що можу поводитись так, ніби він ніхто для мене. Він повинен переконатись в тому, що я більше не маленька дівчинка, котра була по вуха закохана. 

Він знищив усе, і я змогла подолати ту пекельний біль сама. Майже сама…

– Повинен зізнатись в тому, що я здивувався, коли побачив тебе тут. Та що там здивувався, я був шокований, – раптом зізнається Яр, але при цьому залишається холоднокровним, хоча на обличчі присутня дивна посмішка. 

– Розумію, я теж була здивована. Зовсім не очікувала зустрітись з тобою, – промовляю, не відводячи погляду. 

Я не можу ховатись від нього. Це ж безглуздо! 

Він прийшов туди, де я працюю не один рік. Він увірвався в життя, наче той вихор, і я не можу трепетати щоразу, коли бачитиму його. 

– Як давно ви так тісно спілкується з Богданом? – запитує Ярик. 

– Ми ніколи не переставали. Щоправда, після нашого розриву спілкування з ним стало куди тіснішим, – я спеціально згадую про розставання, аби він зрозумів одну просту річ – Я ЗАБУЛА ЙОГО! 

– Так, він втратив брата, але отримав чудову подружку, – промовляючи це, Ярослав перестає посміхатись. Його погляд метає блискавки, і це мені зовсім не подобається. 

– Це був твій вибір, бо він ніколи від тебе не відмовлявся, – промовляю, і бачу, як хмуриться Ярослав.
Ну так, впевнена що прямо зараз, та й раніше, він винить мене у всьому. Це не дивно.

– Я розмовляв з ним, якщо звісно той діалог можна назвати розмовою. Він змінився. Дуже, – заявляє колишній, роблячи ковток води, що стоїть в нього на столі. 

– Ми всі змінились. Це ж нормально. Час не стоїть на місці, – тихо відповідаю. 

Те, що Ярослав намагається вжалити мене тим, що наше спілкування з Богданом не закінчилось разом із розривом стосунків дуже низько. Він завжди бачив, що Богдан ставиться до мене краще, ніж до інших. Він бачив в мені молодшу сестру, тому завжди був на моєму боці. 

Він саме та людина, яку я потребувала. Він допоміг мені зібрати себе по шматках, коли мене безжально зрадили. Надто багато болі я переживала тоді, аби опинитись повністю одній. Він не дозволив! І я так йому вдячна за це. 

– Ти не одружена, – раптом промовляє, від чого мої очі широко розплющуються. 

– Тебе досі цікавить моє особисте життя? – запитую, зазираючи у вічі. 

Не знаю, що саме я хочу там побачити, але здається, що та байдужість, котра промайнула там, коли я поставила своє запитання, не дуже щира. 

– Твоє життя перестало хвилювати мене п’ять років тому, – декілька слів, але моє серце починає боляче кровити. 

Якщо ще декілька хвилин тому я надіялась на те, що наше спілкування зможе минати спокійно, то тепер я повністю впевнена в протилежному. Він ламатиме мене… Щодня!

Але, на жаль, я до цього зовсім не готова!

Його хижий погляд зводить мене з розуму, але я нічого не можу зробити з цим. Кожне слово, наче те лезо, впивається глибоко під шкіру, залишаючи шрами. Ще старі рани не встигли цілком зажити, як з'явилися нові. Рана кровоточить. Я намагаюсь абстрагуватись від болю, але він, наче той хижий звір, не питає дозволу, коли хоча напасти.

– В такому випадку я щиро надіюсь на те, що наше минуле ніяк не відобразиться на роботі, – спокійно промовляю, намагаючись погасити полум’я, що горить в душі. Серце ладне вистрибнути з грудей, але, схоже, я стала сильнішою, якщо можу втримати його всередині себе.

– Не сумнівайся, Тоню, – відповідає, не відводячи погляду. Брехня! Він робитиме боляче, я бачу це в його погляді. Тільки як це буде відбуватись я, поки, не можу зрозуміти.

– Можу йти? – запитую, але чоловік не поспішає відповідати. 

Розумію, що ловити тут мені більше немає чого, тому встаю та прямую до виходу. От же бовдур! 

Де той чоловік, що так мені подобався? Я звісно думала про те, що він вже не той, але була впевнена в тому, що ми все ж зможемо спілкуватись нормально. Без образ та стрибків у минуле. Надіялась, що минуле лишиться в минулому. Ми надто багато болю завдали один одному, аби на щось знову надіятись, тому єдине чого я дійсно прагну це спокійно жити у своєму житті, не хвилюючись за те, що хтось може його зламати.

– Чому нікого не було після мене? Невже я для тебе був настільки ідеальний, що ніхто інший навіть на половину не зміг затьмарити мене? – несподіване питання прилітає в спину, змушуючи спочатку зупинитись, а потім  взагалі повністю повернутись до чоловіка.

Він більше не сидить за столом. І коли тільки встиг?

І ось ця єхидна посмішка на його обличчі дратує надто сильно. Так і хочеться проїхатись кулаком по ній, або ж залишити сліди від нігтів. Ця самовпевненість дратує, бо як він взагалі сміє питати подібне?

– Ти не розглядав варіант, що я настільки обпеклась у відносинах з тобою, що тепер довірити своє тіло, а головне – душу, не можу нікому більше? – серйозно запитую, і бачу, як посмішка з обличчя Ярослава поступово зникає. 

Він спантеличений моєю заявою, і це дуже добре видно. 

1:0 в користь Тоні! Так, нехай відчуває провину, адже я зовсім не винна в тому, що сталось п'ять років тому.

– І як я повинен це розуміти? – нервово випалює, пропалюючи мене своїм вбивчим поглядом. Його хриплий голос сидить глибоко під шкірою, викликаючи тремтіння в кожній клітині тіла.

– Розумій як хочеш, але запам’ятай одне – тримайся від мене якомога далі! – стріляю очима, шиплячи останні слова. 

Так, він дуже здивований і злий. Не звик таке чути? Ну звісно, він же у нас сама досконалість у квадраті. Гадав, що увірвавшись в моє життя через довгі п’ять років, наче той ураган, він може ще претендувати на щось?