Чорт би побрав ті серіали! Вкотре переконую себе в тому, що це марна трата часу, але надцяту ніч підряд засинаю близько третьої ночі, а все через нерозділене кохання у чергових відносинах зі світу кіно. От і нащо мені ті соплі здалися? Ніби в житті не вистачає проблем…
Поспіхом снідаю, якщо звісно можна назвати сніданком каву, яку я випила одним махом, при цьому обпікши язика. Ну нічого, зате менше лишньої мови вилітатиме із мого роту сьогодні.
Закидаю у рот декілька ложок вчорашньої запіканки. Щиро надіюсь, що в обід зумію нормально поїсти.
Швиденько годую сенс свого життя – Боні, мій маленький та улюблений бігль. Це мій найкращий подарунок на день народження від далеко не найкращої людини. Але тварина не винна в тому, що світ носить гнилих людей. Вона частинка душі, без якої мені було б в рази важче.
Сьогодні не маю багато часу на себе, тому одягаю ніжно блакитну блузку, завужені чорні штани та такого ж кольору піджак. Легенький макіяж, адже на більше просто немає часу, і ось я готова!
Хапаю сумку і просто вилітаю зі своєї квартири. Сьогодні не можна запізнюватись, адже новий “великий” бос це точно не оцінить.
А через те, що я головний помічник старого боса – Олега Івановича, то і бути на роботі повинна вчасно, інакше ризикую без роботи залишитись.
Машини у мене немає, раніше я їздила маршруткою, але видно сьогодні прийдеться трішки брязнути гаманцем і викликати таксі, адже тоді точно не встигну вчасно.
Мені дуже пощастило, що поруч зі мною була вільна машина, яка швидко під’їхала.
Минає буквально хвилин п’ятнадцять і я уже залітаю в будівлю офісу. Коли навчалась, викладачі завжди наголошували, що ми, як юристи, завжди повинні бути пунктуальними. Звісно шкода, та мене Бог обділив таким талантом.
– Я вже думав, що ти запізнишся! – біля ліфта зустрічаю Богдана і з полегшенням видихаю.
– Отже, я встигла? Немає ще новенького? – запитую з надією, що все-таки його дійсно немає. Хотілось би перевести дух перед такою зустріччю.
– Немає, Тоню, видихни! – відповідає і починає дихати, як оце на курсах до пологів. Сміх та й годі!
– Чорт, то чому не подзвонив. Летіла сюди, наче вжалена. Водій таксі певне думав, що я якась навіжена, – стукаю чоловіка легенько в плече, від чого він ще дужче починає сміятись. В цей час якраз приїжджає ліфт і ми заходимо всередину. Будівля має доволі багато поверхів, тому ліфт просто невіддільна частина споруди.
– Ти ж знаєш? – коротко запитую, не дивлячись на Богдана.
– Що саме? – боковим зором бачу, що хлопець повертає голову в мій бік і роблю те ж саме.
– Новий бос… Хто він? – повторюю питання, але на обличчі Богдана немає нічого. Не знає!
– Поняття не маю, Тонь. Все так швидко відбувається. Як взагалі Гаврилюк згодився продати компанію? В голові не вкладається. Та він же марив цим всім, – промовляючи останню фразу Богдан демонстративно розмахує руками, показуючи на офіс. І справді, Олег Іванович надто сильно дорожив компанією аби так легко віддати її комусь. Останнім часом усі справи стрімко пішли вгору, і наш керівник був з піднесеним настроєм та повний ентузіазму. Що ж змінилось?
– Цікаво це все. І ти вірно підмітив, надто все швидко відбулось. Не чисто щось тут. Можливо у нього проблеми? – розмірковую в голос, і Богдан не залишається осторонь від моїх міркувань.
– Та ну, Тонь, – повністю заперечує мої думки чоловік. Я звісно не можу не погодитись з думкою про те, що Олег Іванович надто сильно був прив’язаний до компанії, а особливо до людей, що працюють тут. Та все одно якось все швидко. Ще минулого тижня він розповідав нам про плани на майбутній місяць, а вчора ввечері повідомив що передає управління… – Які проблеми у нього можуть бути, гм? Ну набридло йому, вирішив пожити на широку ногу. Не вигадуй, – Богдан закінчує і ліфт якраз зупиняється на потрібному поверсі.
Не встигаємо вийти, як вибігає Леся з відділу кадрів і повідомляє, що великий бос щойно приїхав. Це їй з адміністрації повідомили. Ну що ж, пора знайомитись!
Поки всі прямують в конференц-зал я йду на своє місце. Лишаю там піджак та сумку, беру з собою записник, можливо стане у пригоді. Хочеться в перший день себе чудово зарекомендувати, прихильність керівництва лишньою не буде!
Заходжу в потрібний кабінет і розміщуюсь на вільному стільці. Чую скрип дверей і повторюю за усім нашим стадом – встаю. Тьфу, наче в школі! Може ми йому і поклони бити станемо? Як же ж низько, підлабузники!
Від хвилювання руки починають тремтіти, хоча раніше зі мною такого ніколи не було. Та що відбувається, чорт побери?! Наче щось не хоче, аби я тут залишалась… Раптом ручка, яку я так міцно тримала в руці, падає на землю і я швиденько прямую за нею.
– Що за чорт? – чую лайку Богдана і плюю на ту ручку, адже його тон далекий від спокійного.
Підіймаю очі та зустрічаюсь поглядами з людиною, яку найменше хотіла б побачити сьогодні…
Литвинюк Ярослав
Мені це сниться? Якщо так, то ущипніть мене, будь ласка. Можете і телепнути, для кращого ефекту, бо я певне сходжу з розуму.
– Яр? Ти що тут забув? – коли вдруге чую звернення Богдана, то розумію – ні чорта це не сон.
Це мій персональний кошмар у квадраті, який прямо зараз пожирає мене поглядом, і, на превеликий жаль, в його очах я не бачу нічого хорошого…
Я і далі стою, наче вкопана, і не можу відвести погляд…
Минуло п’ять років… п’ять довбаних років! Чоловік зовсім не змінився, хіба що став ще більш привабливим, хоча куди ж далі? Щетина додає Ярославу лише більшої брутальності. Він став справжнім чоловіком. Мужнім і, я впевнена, дуже зрілим та відповідальним, хоча цих якостей йому ніколи не бракувало.
Ці карі очі, в яких я була готова потонути, зараз зосереджені на мені, але тепер палають вони далеко не вогнем кохання — там якась зневага і розчарування в побаченому. Видно, що не чекав побачити мене.
Як і я!
#3226 в Любовні романи
#1500 в Сучасний любовний роман
#880 в Жіночий роман
зустріч за багато років, владний герой та сильна героїня, від кохання не втечеш
Відредаговано: 26.03.2024