Радощі, що залишаться

Шістнадцять нуль п‘ять…

Кепсько.

Петрик, стиснувши смартфон рукою, спритно зістрибнув зі сходинки автобуса та побіг по вулиці. Щоправда, скоро довелося сповільнитися — ожеледиця на дорозі вимагала обережності. Високий та широкий в плечах чоловік, що йшов попереду, навіть впав через неї. Просто розпластався на землі зненацька, наче хтось невидимий смикнув його за ноги. І, судячи з лайки, вдарився він добряче…

Втім, Петрика це не засмутило.

Він тільки насмішкувато пирхнув та, розігнавшись, заковзав по застиглий калюжі вперед. Підошви його черевиків жалібно скрипнули, але із завданням впоралися відмінно. Вже за мить Петрик плавно досяг більш-менш вільної від льоду ділянки асфальту й, пройшовши кілька кроків, знов розігнався. Взагалі-то мама завжди забороняла ковзати у взутті, але зараз Петрику не хотілося про це думати.

Він був щасливий.

Чудовий настрій не псував ані мороз, що чуттєво гризе щоки, ані майбутній урок з Мариною Степанівною. На який він ще й запізнювався до того ж. А Марина Степанівна — тітка сувора. Вона не любить «дітей, що запізнюються». Може за це й домашнім завданням завантажити по самі вуха! Але зараз то неважливо.

Бо скоро Різдво! І канікули! А головне — подарунок для мами успішно куплений. Аж руки сверблять як хочеться його подарувати. Він же чудовий. Мамі точно сподобається. Вона буде усміхатися й може навіть перестане сумувати… Заради того, щоб купити такий подарунок, і до Марини Степанівні запізнитися вже не страшно. Тож…

— Новорічні смаколики! Святкові їстівні сувеніри!

Дзвінкий гучний голос увірвався в думки зненацька, на мить перекривши навіть вуличний галас. Петрик сіпнувся від несподіванки й через це втратив рівновагу та впав просто посеред заледенілого асфальту. Вулиця, як на зло, саме в той момент пішла вниз, тож Петрик покотився нею як величезний м‘яч. Під кінець він ще й врізався в незнайому людину, яка після цього теж впала.

— Ауч!

Нога неприємно занила, ліве зап'ястя також боліло, бо Петрик вдарився ним об лід, але в цілому кінцівки слухалися добре. Тож за мить Петрик підвівся, зніяковіло оглядаючись. Погляд його замер на незнайомці, що вже теж піднявся на ноги й зараз струшував сніг з одягу. Це був хлопчик приблизно одного з Петриком віку, в червоній курточці та жовтій шапці з котячими вушками. Кучеряве темне волосся стирчало з-під цієї шапки, додаючи чарівності його й без того милій зовнішності. Але от слова, що він вигукнув, дуже контрастували з його зовнішнім виглядом:

— Ти, що, оскаженів?!

Голосний й неочікувано грубий крик заскочив зненацька. Петрик розгублено кліпнув очима й завмер з розкритим ротом.

— Тебе не вчили, що врізатися у перехожих — то нечемно? — продовжував сваритися хлопець. Його чорні очі незадоволено блиснули, а густі брови опустилися низько-низько, чомусь нагадавши Петрику його шкільного фізкерівника…

— Ем, вибач… Я ненавмисно, просто впав й скотився з пагорба…

— «Я не навмисно», «впав»… фу! — роздратовано передражнив Петрика хлопчик й вказав пальцем униз. — Ти мені все зіпсував! Бачиш??

Прослідкувавши поглядом у вказаному напрямі, Петрик помітив розкидані на землі кольорові шматочки паперу — рекламні листівки, що закликали відвідати кав’ярню. Деякі з них зім’ялися й через це виглядали не так охайно, як мали б.

— Вибач… — знов повторив Петрик й, опустившись на коліна, взявся збирати листівки. Щоки його почервоніли від сорому. Незнайомий хлопчик мить спостерігав за ним з явним незадоволенням, потім шумно зітхнув й теж взявся збирати листівки.

— Та що вже там… Давай все сюди, мені працювати треба.

— А? — здивовано вигукнув Петрик. — Ти працюєш? Тут?

— А тобі що за діло?

— Просто цікаво… А що саме ти робиш?

— А так не зрозуміло? Я привертаю відвідувачів до нашої кав’ярні, бо інакше вони нас не знайдуть. Це дуже важливо, щоб ти знав!

— Кав'ярні? Це ти про ту, що он там? — Петрик вказав рукою на стару двоповерхову будівлю нижче по вулиці.

— Так, саме та… — Незнайомий хлопчик не договорив, різко затуливши рота, та з недовірою огледів Петрика. — А ти, що, бачиш її?

— Звісно. Як її не бачити — я двічі на тиждень повз неї проходжу, коли йду до… Ой! — Петрик перелякано сіпнувся й замовк, згадавши: урок у Марини Степанівні! Запізнення! І подарунок мамі… Він же лежав у рюкзаку! Що як він пошкодився?! Рюкзак хоч й висів на спині, але при падінні з’їхав у бік й Петрик трішки придавив його власним тілом.

Від цих думок стало ніяково. Петрик нервово скинув рюкзак зі спини та відкрив його, ігноруючи уважний погляд хлопця поруч. Білий пакунок впав на очі одразу — він лежав між шкільних книжок. Діставши його, Петрик зазирнув усередину й завмер.

— Як же так…

Він же впав не так сильно — вже навіть зап'ястя не так болить, як мить тому! Чому ж подарунок для мами зіпсувався?! То була маленька картина у дерев'яній рамці з підсвіткою усередині. Але зараз частина рамки відкололася, та на склі, що додатково берегло зображення на картині, утворилася тріщина. Кепсько…

— Гей, ти, що, плачеш? — поцікавився хлопчик з подивом, потім зазирнув у пакунок. — Хм… ну так, виглядає не дуже. Але, знаєш, обурюватися через таку маячню — діло дурне.

— Це не маячня! — ображено відгукнувся Петрик. — Це подарунок мамі! Був, принаймні…

Останні слова наче заділи щось у душі, й волога, що заполонила очі, побігла по щоках. Петрик через це чомусь розсердився та з силою потер обличчя.

— І я не плачу, ясно тобі? — кинув він хлопцю. Той лише байдуже знизав плечима:

— Як скажеш.

Така відповідь не сподобалася Петрику. Як і погляд хлопця, що раптово загострився, ставши відштовхуючи пронизливим. Хлопець мить дивився на подарунок в руках Петрика, а потім тихенько вимовив:

— Напевно ця штука і є причиною всього…

— Що тим там собі бурмочеш? І не треба так витріщатися… — Петрик спішно заховав пакунок з подарунком назад у рюкзак — якомога далі від очей дивного юнака. Після цього закинув рюкзак на спину, збираючись йти, але зупинився, почувши таку відповідь: