Частина 4.

31 грудня. Ранкове сонце сяє яскраво, блідо-жовте проміння протискається крізь закриті жалюзі, падаючи на ліжко та стіл поруч. Якщо не знати — не подумаєш, що на дворі зима. Ще й Новий рік до купи. Хоча останнє мене аж ніяк не хвилює.

— Шкода, що ти не приїдеш, — каже у слухавці мати.
— Ми вже це обговорювали. — Я дивлюся на сонячне проміння, похмуро хитаючи головою.
— Так, але ж батько стільки всього наготує на свята, ти ж його знаєш…
— Мам, ну, будь ласка. Ти знаєш, що до Горлівки я вже не повернуся. Це ви маєте переїхати до мене, поки ще працюють пункти перепусків. Скільки ще ви будете тягнути?
— Давай не будемо про це, доню. Хоча б зараз, на свята…
— Ну, не зараз, добре. А коли? І коли зможемо обмінятися подарунками як нормальні люди?
— Доню…

Мати не договорює, сумно зітхаючи. Я те ж мовчу. Бо якщо продовжу говорити, ми посваримося, а я не хочу псувати собі настрій більше, ніж його вже зіпсовано. Тим більше на мене чекають у притулку. Там збиралася наша команда — волонтери, що піклуються безхатніми тваринами. Всі вони — хороші хлопці та дівчата, але на відміну від мене, їм є з ким зустрічати Різдво та Новий рік, то ж після четвертої всі роз'їхалися, лившися тільки старий сторож дід Семен.

Я те ж пішла, хмуро оглядаючи вулиці. Людей побільшало. Вони йшли цілими родинами, сміючись, щось обговорюючи. Мабуть, збиралися святкувати, або прямували до різдвяного ярмарку у центрі міста. Бачучі ці щасливі обличчя, я відчувала лише лють. Я б те ж могла показати сестрі ялинку, а татові — кав’ярню Валентайна, він любить старовинні речі… А, до біса ці думки. Мої батьки вперті як віслюки.

Я зітхнула і раптом зрозуміла, що знов йду вулицею Куїнджі, а попереду переді мною мерехтить знайомий старовинний ліхтар кав’ярні. Не знаю, навіщо я тут. Це місце — дивне, навіть підозріле. Його власник говорить загадками, і про нього ніхто нічого не знає. Але… мені подобається тутешня атмосфера. І Валентайн з племінником… навіть не пригадаю, коли в останнє я так вільно спілкувалася з незнайомими людьми. Після переїзду до Маріуполя я завжди була сама по собі, я звикла мовчати, але… у цій кав’ярні мені хочеться говорити. Про будь-що. Хоч про іграшки, хоч про улюблені напої Марії Антуанетти.

Але мені не пощастило — кав’ярня виявилася зачиненою. Посмикавши ручку кілька разів, я вже хотіла йти, але раптом помітила дещо. Маленький аркуш білого паперу на підлозі. То була записка.

«Люб’язна пані детектив,

Якщо вам після всіх ваших розслідувань захочеться знову відвідати мою кав’ярню і дізнатися що-небудь особисто в мене, пам’ятайте: ми сьогодні закриті. Закриті для всіх, крім вас. Якщо ви відчуваєте потребу відвідати нас саме зараз — тричі потягніть за ручку з усієї сили. Потім ще тричі, але слабко, а наостанок — грюкніть у долоні. Після цього двері відчиняться. Насолоджуйтеся.

Щиро ваш,
Валентайн»

Я перечитала послання кілька разів, не вірячи написаним словам. То ж він знав? Він знав, що я тут проводила своє розслідування як той Шерлок Холмс? Ну що за дивна людина…

Я поклала записку у кишеню і знов подивилася на зачинені двері. Спосіб їхнього відкриття доволі дивний, але… чом би й ні? Це ж кав’ярня Валентайна. Виходячи з мого попереднього досвіду, тут можливо що завгодно.

Я точно виконала рекомендації Валентайна. Цілуй хвилину, напевно, нічого не відбувалося, і я вже навіть відчула укол розчарування, але потім… Пролунало гучне клацання, після чого двері безшумно відчинилися.

Всередині все було таким, як і завжди. Але дещо і відрізнялося. Наприклад, полум’я у каміні цього разу сяяло дуже ярко, дрова тріщали неймовірно голосно та іноді жбурляли іскрами. А ще на барній стійці я помітила чорний клубок хутра. Щойно я увійшла всередину, клубок сіпнувся, з його надр виринула пухнаста і заспана голова.

— О, ти прийшла.

Не можу сказати, що бачила багато здатних розмовляти котів за своє життя. Попри це, зіткнувшись з одним із них зараз, я чомусь залишилася спокійною. Може, звикла вже до місцевих чудернацтв?

Кіт тим часом встав і потягнувся. Тією ж миттю з-під його лап щось випало та з глухим стуком покотившись по гладкій поверхні барної стійки. Цим «щось» виявився дерев’яний індіанець. Тільки тепер він був неабияк подряпаний, подекуди навіть виднілися сліди котячих зубів.

— Що? — спитав кіт, помітивши мій погляд. — Ми просто гралися.

На це зауваження раптово відреагував індіанець. Скочивши на ноги, він вихопив ніж із пояса і погрозив ним коту. Той із раптовим інтересом подивився на крихітну зброю, в його очах запалилися хитрі, якщо не сказати підступні вогники. Гей, я вже бачила цей погляд, здається. І голос котячий мені знайомий…

— Диви, який бадьорий, — промуркотів кіт з насмішкою. Індіанець у відповідь видав бойовий клич і хотів кинутися на кота, але я втримала його, схопивши рукою.
— Твій дядько правду сказав — ти такий негідник, Юсі…

Кіт завмер і з легким подивом подивився на мене. Потім невдоволено зітхнув:

— То ти впізнала мене? Фі! Так нецікаво.
— Звичайно, впізнала, — з гордістю відповіла я, беручи на руки індіанця. Той відчайдушно брикався, але через свій маленький зріст нічого зробити мені не міг. — Твій хитрий погляд та голос тебе видає. Як і хижацький інтерес до маленьких індіанців.

З цими словами я забрала фігурку на полицю, де на неї, зібравшись у купу, чекали інші індіанці. Щойно їхній товариш опинився з ними, індіанці радісно застрибали та закричали щось своєю мовою. Я помітила, що деякі з них теж були подряпані й зіпсовані котячими зубами.

— Але з ними весело гратися. Набагато веселіше, ніж із мишами, — промуркотів у відповідь Юсі та знову позіхнув. Я задумливо оглянула його і запитала:
— Ти розкажеш мені, хто ти? І що це за місце? Чому інші люди про нього нічого не знають? Ця кав’ярня взагалі існує в реальності?
— Звісно, існує! — пирхнув кіт і подивився на мене так, ніби я запитала в нього повну нісенітницю. — Хто бачить і хто не бачить це місце — вирішує Валентайн, чим він керується — мені все одно. Я просто охороняю кав’ярню від тих, кому сюди не можна заходити.
— Але не від мене?
— Ні, тобі дозволено. Поки що.
— Але чому?
— А ти не знаєш? — здивувався кіт, широко розплющивши очі при цьому. — Адже ти сама сюди вирішила прийти. І ти не знаєш, навіщо?
— Та це ти першим переконав мене прийти сюди! Сам зазивав, рекламу показував…
— Я лише звернув твою увагу на нашу кав’ярню, — заперечив кіт. — Йти сюди чи ні, ти вирішувала сама.