Частина 3.

Я так і не запитала бармена щодо чоловіка, який розчинився в стіні. Він би напевно посміявся з мене, видавши чергову незрозумілу промову. Але й повірити в те, що мені привиділося все, я теж не хотіла. Тому продовжила вивчати дивакувату кав’ярню.

Я вирішила знов відвідати її. Але цього разу — у компанії з колегою. Я ледь не силоміць потягла її з собою після роботи, дорогою розписавши заклад у таких перебільшено яскравих деталях, що Свєтка під кінець сама мчала на всіх парах туди. Особливо її зацікавив бармен. А я ж хотіла перевірити, чи побачить Свєтка всі ті самі дивні речі, що і я. А коли побачить — у чому я не сумнівалася — точно не дасть бармену спуску. Свєтка дуже бойова, коли треба.

Так я думала. І дуже розчарувалася в кінці. Ми просиділи майже дві години в тій кав’ярні, але нічого навіть віддалено незвичайного не сталося. Свєтці шалено сподобався інтер'єр, а сам бармен вразив ще більше. Проте, остаточно її підкорили тістечка — весь вечір вона тільки про них і говорила.

Єдине, що мене здивувало в цей вечір — це кількість відвідувачів. Їх виявилося напрочуд багато. Гості зайняли майже всі столи, але всі вони були цілком звичайні. Ніхто не зникав у стіні, не вивергав полум’я, не жонглював чашками… Блін, та хоча б ложку хто впустив! Ні, все було тихо і до образливого нормально.

Після цього випадку я змінила підхід. На вулиці, де розташовувалася кав’ярня, є кілька магазинів, а також відділення банку. Я вирішила побувати скрізь і розпитати людей, які там працюють, — раптом вони помітили що-небудь. Адже, вони проходять повз кав’ярні Валентайна щодня!

Запалу в мене вистачило десь на три дні. За цей час я встигла опитати одинадцять осіб, разів п’ять потрапила в незручні ситуації та багато разів втрачала дар мови від подиву.

— Як же так? — пробурмотіла я, задумливо оглядаючи записи у своєму блокноті. Уже був вечір двадцять четвертого грудня, робочий день добігав кінця. — Нічого не розумію…

Схоже, про кафе Валентайна не знав ніхто. Навіть Гугл — той узагалі ніде жодної згадки не видав. І випадкові перехожі, включно з тими, хто проходив біля самого порога валентайнівського кафе, вперто її не помічали.

Ім’я «Валентайн» теж у всіх викликало лише подив… Та і якщо подумати: що за ім’я таке — «Валентайн»? Той бармен — іноземець? Чи просто змінив ім’я «Валентин», щоб виглядало крутіше? Але зовнішність у нього й справді незвична… Чого тільки варте довге волосся, довга сережка у вусі та різноколірний жилет! Ніколи не бачила таких людей раніше…

Щоправда, сказати, що зовсім я нічого не дізналася, не можна. Трохи пощастило в магазині, що був метрів за сто від закладу Валентайна. Це був маленький продуктовий старого зразка — тобто такий, у якому всі товари треба купувати у продавця за прилавком, а не брати з полиць і пробивати на касі.

Продавчиня виявилася дуже товариською та одразу згадала Валентайна, коли я, начебто знічев’я, розповіла їй про його чудовий заклад неподалік. Вона енергійно закивала у відповідь, нахвалюючи Валентайна і його манери — виявляється, він заходив кілька разів до неї за покупками. Але про його заклад продавчиня нічого не сказала. Ба більше, вона думала, що кав’ярня ще не відкрилася — Валентайн згадував їй, що відкриття заплановано тільки на наступний рік…

А найбільше здивувала Свєтка — ну ніяк вона не визнає, що відвідувала кав’ярню зі мною кілька днів тому. Каже, я щось плутаю, і ми просто прогулювалися вулицею Куїнджі й жодних кав’ярень ми не відвідували…

Я зітхнула, відчуваючи себе спустошеною та спантеличеною.

Що за чортівня?! Просто кав’ярня-привид якась і власник їй до пари! Цікаво, це достатній привід для звернення в поліцію?