Частина 2.

Пішла я з кав’ярні в розгублених почуттях. Напій мені сподобався, навіть перевершив усі очікування. А бармен порадував приємною бесідою. Він багато знав про гарячий шоколад! Від нього я почула, що перші шоколадні кафе виникли ще у 17 сторіччі, перший гарячий шоколад був настільки кріпкий, що його не дозволяли пити дітям, а ще саме він улюбленим напоєм Марії-Антуанетти. Її чоловік Людовик власноруч готував для неї гарячий шоколад щоранку. Розповідав бармен і багато іншого, але я прослухала, бо постійно стежила за фігурками на полиці. На жаль — чи на радість? — вони більше не рухалися. Це залишило в мені двояке відчуття. Невже мені здалося? Невже то зі мною щось не так? Не знаю… Не вірю в це…

Ці сумніви й питання заважали мені заснути вночі й переслідували весь наступний день, поки я сиділа на роботі. Під кінець я не витримала і вирішила знову навідатися до кав’ярні — перевірити все ще раз. Якщо ці індіанці справді вміють рухатися — я обов’язково дізнаюся, що приводить їх у дію. А якщо ні… ну… хоча б я знатиму це напевно.

Ось так, о пів на сьому вечора я знову опинилася на вулиці Куїнджі біля дореволюційного двоповерхового будинку. Кав’ярня мала такий самий вигляд, як і вчора. І бармен, здається, теж не змінився. Та сама зачіска, та сама сережка у вусі, тільки жилет він носив інший. Якщо точніше, жилет був такий самий різноколірний, ніби зшитий зі шматочків тканини різних кольорів, але відтінки сьогодні були інші. Учора, якщо не помиляюся, був мікс із червоного, зеленого, рожевого, білого і жовтого. А сьогодні — з фіолетового, блакитного, помаранчевого і чорного.

Була і ще відмінність порівняно з учорашнім днем — сьогодні, окрім мене, у кав’ярні був ще один гість. Товстий огрядний чоловік у темному піджаку сидів спиною до мене, за столиком біля вікна. Він жодного разу на мене не глянув, дивився лише у вікно, повільно попиваючи гарячу каву.

— А, ви знову до мене зазирнули, — сказав бармен. Він з усмішкою спостерігав за мною, спершись на барну стійку. Лампа, що стояла поруч, заливала його теплим зеленуватим світлом, яке відбивала сережка у вусі, а також бляшанки та склянки з чаєм і кавою, що стояли навколо. Через це здавалося, що бармен оточений міріадами сріблясто-білих вогників. — Знову за гарячим шоколадом?

— Ні. Цього разу хочу спробувати що-небудь ще.
— Наприклад?
— Як щодо вашого нового сорту чаю, про який ви говорили вчора? Той, що з акацією?
— Дайте мені десять хвилин, пані.

Він зник у приміщенні за барною стійкою, а я втупилася на полицю з фігурками. Ще з порога я помітила, що вона виглядала не так, як учора. Кубики, солдатики та індіанці нікуди не поділися, але дещо таки змінилося. Солдатики та індіанці тепер сиділи півколом навколо вирізаного з картону багаття. Один з індіанців тримав у руці курильну трубку. Вони що, курять трубку миру? Прямо як це робили люди на Дикому Заході? Хоча яка різниця!

Головне, фігурки знов не рухалися. Вони змінили пози, навіть своє місце розташування, але так реалістично як учора, вони не рухалися. Емоції на їхніх обличчях теж були застиглими, як і належить іграшковим фігуркам. Але… чому?

Учора я ясно бачила, як ці самі індіанці планували напасти на форт із кубиків. Їхні рухи, міміка — все було таким реалістичним. А зараз вони сиділи як статуї. От дива… Не витримавши, я встала, підійшла до полиці й обережно торкнулася одного з індіанців. Він, як раніше, не ворушився, але був теплий на дотик, наче жива людина…

— Що, досі цікавишся іграшками?

Дзвінкий веселий голос, який ще й пролунав зовсім близько, вибив мене з колії. Я здригнулася з переляку і навіть упустила фігурку, але таки встигла її зловити. Потім озирнулася, шукаючи власника голосу, і знову здригнулася — поруч зі мною стояв хлопчик. Той самий, якого я бачила вчора. На ньому красувалася темна куртка, а на голові я помітила ту саму шапку з вушками, з-під якої стирчали темні гладкі кучері. Вони злегка блищали від крапельок дощу, що зривався сьогодні з неба цілий день. Хлопчик хитро посміхався, дивлячись то на мене, то на фігурку в моїх руках.

— У мого дядька ще й ляльки десь є, принести?
— Дуже смішно, — насупилася я. — А ти звідки взявся?
— З вулиці.
— Це я бачу. А як ти зайшов? Адже дзвіночок на вході не дзенькнув…
— О, якщо знати як, можна входити зовсім беззвучно. Я часто так роблю — люди завжди смішно реагують після цього. Ось прямо як ти зараз.

Хлопчик засміявся, лукаво поглядаючи на мене, а я, жбурнувши в нього незадоволеним поглядом, поставила фігурку на полицю і повернулася за свій столик. От же чортеня… Учора мені він здався милим, а сьогодні… Хм! От не дарма бармен його негідником називав. Точно не дарма.

Хлопчик, бачачи, що його проігнорували, підійшов до іграшок на полиці й, піднявшись навшпиньки, щось тихо пробурчав. У мене склалося враження, ніби він звертався до фігурок, що сиділи біля багаття…

Тут відчинилися двері за барною стійкою і в кімнату увійшов бармен із тацею в руках. На таці стояв чайник для заварювання, чашка, маленька цукорниця, крихітна скляна баночка з медом і ще одна така сама, але з варенням. Усе це він приніс мені, акуратно розставивши на столі, одночасно пояснюючи, як правильно пити його чай.

— У вас, мабуть, часто таке питають, та все ж… звідки у вас тут стільки цікавих, ще й старовинних речей? — запитала я, коли пояснення закінчилися.

Замість відповіді бармен чомусь подивився на свого племінника, а той одразу знизав плечима й відійшов від полиці з фігурками всім своїм видом демонструючи, що він тут просто проходив повз.

— Вони знаходять мене самі, — нарешті відповів бармен тихим голосом.
— Не розумію… Як це -"знаходять самі»?

Він відкинув з обличчя прядку волосся та усміхнувся.

— Ну, візьмемо, наприклад, вас. Ви ж не збиралися вчора мене відвідати, чи не так? Ваш візит вийшов позаплановим. Так і всі мої відвідувачі. Вони приходять тільки коли їм потрібно. А йдучи, залишають те, що їм більше не потрібно. Ось так я і поповнюю свою колекцію.