Кафе старожитностей (на вулиці Куїнджі)

Частина 1.

— Хм… Подарунок на Таємного Санту для колеги по роботі — є. Подарунки на таємного Санту для колеги-волонтерки з притулку — є…

Все-таки не люблю я Різдво. Стільки клопоту від нього — ховайся! А задоволення ніякого. Адже, це свято передбачає святкування вдома у сімейному колі, а у мене останнім часом кепсько і з тим, і з іншим.

— Подарунок мамі — є. Подарунок татові — замовлений, привезуть післязавтра. Подарунок для Марі зараз куплю… Що ще?

Я задумливо переглянула свій блокнот, водночас обминаючи величезну глибоку калюжу посеред вулиці. Ось так подивишся на неї та на купу грязюки навколо — і не подумаєш, що взагалі-то на дворі зима.

— То ж… — пробурмотіла я, прямуючи освітленим кольоровими ліхтариками проспектом у бік ЦУМу. — Сподіваюся, там буде те, що мені потрібно…

Але мені не пощастило. У ЦУМі продавали багато всякої всячини для хендмейду, включно з бісером і намистинами, за якими я власне й прийшла. Але серед них не виявилося бісеру потрібних мені смарагдово-зелених відтінків. Думала подарувати їх сестрі Марі на Різдво — адже вона хотіла сплести собі прикраси кольору деревного листя. Ех… Так і знала, що не варто було відкладати на потім! Що тепер?

Я невпевнено тинялася яскраво освітленим холом ЦУМу, роздивляючись кольорові торгові ряди, поки не згадала дещо. У сусідньому кварталі є одна маленька крамничка… Там продають швейну фурнітуру здебільшого, але є дещо і для хендмейду. Має сенс сходити й туди. Прийнявши це рішення, я одразу ж вийшла з ЦУМу і попрямувала до Театральної площі.

На вулиці на той момент зовсім стемніло, а людей побільшало — всіх тягнуло на площу подивитися на міську ялинку і різдвяний ярмарок. Всіх, окрім моїх батьків вочевидь… Хоча що про це згадувати?

Я не без зусиль протиснулася через натовп, оминула яскраво освітлений Драмтеатр і звернула в розташований за ним парк. Там мене зустріло чергове буяння фарб: дві високі й глибокі арки з переплетених дрібних білих ліхтариків яскраво висвітлювали все навколо. Арки ці вели до ковзанки, теж освітленої різноманітною ілюмінацією. Людей тут було ще більше, ніж на площі, тож йти доводилося повільно, раз у раз ухиляючись від дітей, що проносилися повз. Зате коли я минула парк і вийшла до вулиці Куїнджі, що примикає до нього, — нарешті видихнула: людей тут було набагато менше. Тож решту шляху я подолала в піднесеному настрої. Який, щоправда, миттєво зіпсувався — магазин не працював. Мене зустріли темні вікна та похмура табличка «зачинено» на дверях. Що робити? Довелося йти назад, у натовп, подумки лаючи весь білий світ. От халепа, а!

— Теплий гарячий шоколад, кава, чай, смаколики зі знижкою! Заходьте! Зігрійтеся і заощаджуйте!

Тонкий дзвінкий голос увірвався в мої думки, одразу повернувши в реальність. Я здивовано кліпнула очима і закрутила головою, аж раптом здригнулася від переляку, помітивши хлопчика прямо перед власним носом! (і звідки тільки взявся?!). Він заразливо усміхався, помахуючи рекламним буклетом. Шапка з прикріпленими до неї вухами на кшталт котячих і кучері, що стирчали з-під неї, додавали йому неймовірної чарівності.

— Хочете смачненького? Чи зігрітися? У нашій кав’ярні сьогодні все зі знижками!

Хлопчик простягнув мені буклет. Я все ще злилася на свою невдачу, то ж сердито зиркнула на нього з-під лоба й хотіла хутко пройти повз, але мене втримала несподівана думка. Кав’ярня? Звідки тут кав’ярня? Раніше ж не було…

— Ми нещодавно відкрилися о-о-он у тому будинку, мій дядько там головний, — затараторив хлопчисько, ніби прочитавши мої думки. — Він робить такий класний гарячий шоколад — найкращий у світі. Ви маєте спробувати!

Він навіть підстрибнув на фразі «такий класний», не стримуючи емоцій. Я ж і цього разу проігнорувала його, уважно роздивляючись кав’ярню. Вона розташовувалася на протилежному боці вулиці, у старому двоповерховому будинку дореволюційних часів. З примітного: два вікна, осяяних тьмяним коричневим світлом, вузькі напівкруглі вхідні двері, прикрашені вітражем, поруч з дверима — схожий на старовинний ліхтар. Він висів на витонченій підставці та мав витягнуту циліндричну форму. За його непрозорим склом тремтіло блідо-жовте світло (невже від свічки?), якого ледве вистачало, щоб освітити двері та доріжку перед ними. Проте, вітраж у дверях яскраво мерехтів, переливаючись різними кольорами — червоним, синім, зеленим… Виглядало незвично, навіть містично, я б сказала. Ще незвичнішою здавалася відсутність вивіски або хоча б підставки з меню біля входу. Не було в цієї кав’ярні й новорічних декорацій. Якщо не знати про неї — легко можна не помітити. Але якщо все ж таки помітити… Є в цьому закладі щось дивне. Не знаю… Може мені здається, але цей старомодний вітраж, коричневе світло у вікнах і витончений старовинний ліхтар не вписувався в навколишнє буяння різноколірних вивісок і різдвяних гірлянд. Усі заклади міста ніби змагалися в тому, хто кого перевершить за декораціями, але ця кав’ярня залишалася непримітною. І водночас вона надто виділялася.

— Ну, то що, пані? — почула я тонкий голос хлопчиська. — Спробуєте гарячий шоколад мого дядька?

Цікаве все-таки запрошення… Ще не бачила ані таких кав’ярень, ані настільки юних промоутерів. Може, саме це й посилило мою зацікавленість і я не змогла просто пройти повз.

— Переконав, — сказала я і кивнула хлопчику. Той розплився в задоволеній усмішці, від якої в його чорних, ніби позбавлених зіниць, очах затанцювали пустотливі вогники.

***

Якщо зовні кав’ярня здавалася непримітною, то всередині вона вражала відразу. Увагу привертало все — величезний камін із сірого каменю у протилежній щодо входу стіні, виставлені на ньому важкі канделябри, величезний високий валун біля стіни навпроти каміна, що підозріло нагадував кам’яну бабу, столики й стільці, начебто взяті прямісінько з дев’ятнадцятого століття, та неймовірне розмаїття інших старовинних речей різного призначення. Серед таких: стелаж із книжками, сучасними та не дуже, чотири полиці з розкладеними на них статуетками, старими іграшками, малюнками в химерних рамках, пожовклими гральними картами, посудом і скриньками, знову ж таки, взятими наче з минулого століття, а може й раніше. На окремому вузькому столику посеред залу височів величезний грамофон. Стіни теж були обвішані всілякою всячиною — від картин і фотографій до колючої зброї, лицарських шоломів і старих, поїдених іржею робочих інструментів на кшталт шахтарської кирки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше