Розділ 17

Але потім він подивився на Керлай.

Вона стояла в натовпі, боса, з папкою «Печалі» під пахвою, і дивилася на нього так, ніби чекала. Не наказу. Не рішення. Просто чекала, що він скаже. Без тиску. Без очікувань. Просто була поруч.

І Едрік зрозумів.

Він міг би стати королем. Міг би навести порядок. Міг би виправити помилки минулого. Але він не міг би бути з нею. Бо королі не їздять у Крайобрив варити каву й сваритися з чайками. Королі не сидять у вежах, тримаючи за руку жінку, яка втекла з в'язниці. Королі не можуть просто бути.

— Я не буду королем, — сказав він голосно. І слова впали в тишу, як камінці в безодню.

Натовп зашумів, заколихався, загув. Хтось крикнув: «Чому?», хтось: «Ти зраджуєш нас?», хтось просто заплакав.

— Бо я не хочу правити, — сказав Едрік, дивлячись на людей. — Я хочу жити. Справжнім життям. З помилками, з сумнівами, з правдою. Я не можу дати вам ідеального короля — бо ідеальних королів не буває. Але ви можете дати собі право вибирати. Право помилятися. Право сумувати. І не чекати, поки хтось зверху скаже вам, що робити.

Він зробив паузу. Його голос тремтів, але очі були сухими.

— Якщо ви хочете змін — творіть їх самі. Не через короля. Через себе. Через сусідів. Через пекарні, шинки, площі. Через те, що ви скажете один одному завтра вранці. Бо справжня влада — не в троні. Вона в тому, що ви обираєте щодня.

Натовп затих.

А потім хтось засміявся. Не зло. Не іронічно. Просто — полегшено. І цей сміх підхопили інші. Сотні людей на площі, які щойно скинули короля, раптом зрозуміли, що король їм насправді й не потрібен.

— Хай живуть люди! — вигукнув хтось.

— Хай живе правда!

Останній вигук викликав регіт — теплий, живий, справжній.

Керлай дивилася на Едріка знизу вгору. Її очі були вологими, але вона не плакала. Вона просто стояла й дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Ти відмовився від трону, — сказала вона. — Ти ідіот.

— Я знаю.

— Але гарний ідіот.

Вона взяла його за руку.

Едрік відчув, як її пальці — тонкі, втомлені, але такі живі — переплелися з його.

— Що тепер? — спитала вона.

— Тепер — Крайобрив.

— Але там немає короля.

— Там є кафе. І чайка на другому поверсі. І кава, яку варить Брум.

— І Морвен, — додав Брум, підходячи до них. Він виглядав втомленим, брудним, але щасливим. — Не забудь про Морвен.

— Як можна забути про відьму, яка полонила твоє гномське серце? — усміхнувся Едрік.

Керлай засміялася. Справжнім, чистим, вільним сміхом, який вона не чула в собі дуже давно.

Потім вона стала серйозною.

— Я мушу попрощатися, — сказала вона.

— З ким? — спитав Едрік.

— Із Печаллю.

Вона пішла вузькими коридорами палацу, які вже не здавалися такими страшними. Світло пробивалося крізь високі вікна, малюючи на підлозі візерунки — не рожеві, звичайні, золоті.

Кайден сидів у тій самій кімнаті, де Керлай бачила його вперше. У кутку. Непомітний. Чорний. Порожній.

Але коли вона ввійшла, він підняв голову.

— Ти повернулася, — сказав він. Його голос був таким самим — рівним, без інтонацій. Але Керлай відчула: щось змінилося.

— Я прийшла попрощатися, — сказала вона, сідаючи навпроти нього на підлогу. — Я їду в Крайобрив.

— Я знаю.

— Ти міг би піти з нами.

Кайден похитав головою.

— Я не можу.

— Чому?

— Бо я не знаю, хто я без болю. Без порожнечі. Без цього... всього.

Керлай дивилася на нього довго. На його нерухоме обличчя, на його порожні очі, на його руки, які лежали на колінах, як чужі.

— Я пам'ятатиму тебе, — сказала вона. — Не як Печаль. Як Кайдена. Людину, яка допомогла мені втекти. Людину, яка зробила правильний вибір, навіть коли не могла цього відчути.

Кайден завмер.

На мить здалося, що в його очах промайнув відблиск. Не емоція. Не біль. Але щось. Якийсь рух усередині порожнечі.

— Дякую, — сказав він. Один раз. Ледь чутно.

Керлай підвелася, нахилилася й торкнулася його плеча. Легко, ніби боялася зламати.

— Якщо колись зможеш — приїжджай. У нас є кімната для сварки. І кава без цукру.

Вона вийшла з кімнати.

Кайден залишився сидіти в кутку. Але його рука, яка лежала на коліні, трохи сіпнулася. Ніби намагалася повернутися до життя.

Біля воріт палацу її чекали Брум і Едрік. І невеликий віз, запряжений двома кіньми — старими, кудлатими, але живими.

Вони виїхали за ворота, коли сонце вже почало хилитися до заходу. Місто залишалося позаду — з його рожевими стінами, з його співочими ліхтарями, які замовкли назавжди, з його натовпами, які ще не знали, що робити зі свободою.

— Ми їдемо додому, — сказала Керлай, дивлячись на дорогу, що вела на захід.

— Майже, — відповів Едрік.

Він узяв її за руку.

І вони сиділи мовчки, дивлячись, як столиця зникає за обрієм.

Попереду був Крайобрив.

Попереду було кафе.

Попереду було життя.

Але за мить до того, як вони встигли рушити з місця, Едрік раптом зупинив віз.

— Що ти робиш? — спитала Керлай.

Він не відповів.

Він просто вискочив з воза, обійшов його, відчинив дверцята з її боку, взяв її обличчя в долоні й поцілував.

Гаряче. Палко. Так, ніби зараз мав вибухнути світ. Так, ніби він чекав цього все життя. Його пальці зарилися в її волосся, її руки обхопили його шию, і вони стояли посеред дороги, забувши про все — про королівство, про минуле, про те, що Брум дивиться на них з-під насуплених брів і бурчить: «Ну от, знову почалося».

Але Едрік не чув Брума.

Він чув тільки її подих. Відчував тільки її губи, її тепло, її життя.

— Я дурень, — прошепотів він, відриваючись на мить. — Я зробив тобі пропозицію з вісімнадцятьма аркушами, я втратив тебе.

— Але ти не залишився, — перебила вона.

— Ні. Бо коли я зрозумів, що тебе не буде поруч зрозумів: мені не потрібен трон. Мені не потрібна влада. Мені не потрібні плани. Мені потрібна тільки ти. Ти, Керлай. З твоїм божевільним кафе, з твоїми чайками, з твоїм проклятим бажанням бути вільною.