Розділ 16

Площа Сердечного Тріпотіння зустріла їх передсвітанковим холодом і запахом недосказаності.

— Тут, — сказала Керлай, зупиняючись біля першого ліхтарного стовпа. — Починаймо.

Вона дістала папку №0047. Еліна Веррес. Тридцять один рік. Перестала плакати після смерті чоловіка. Їй допомогли. Тепер вона не плаче взагалі. Навіть коли хоче.

Керлай прибила аркуші до стовпа цвяхами, які знайшла в кишені Брума (гном носив із собою все, що могло знадобитися для кінця світу — цвяхи, мотузку, рушник і запасну рушницю).

— Ти що, збираєшся стріляти в короля? — спитав Едрік, побачивши зброю.

— Ні. Це якщо чайки нападуть.

— Тут немає чайок.

— От і добре. Значить, не знадобиться.

Вони рухалися площею, мов привиди — тихо, швидко, майже без слів. Брум розкладав папки біля підніжжя пам'ятника Еросіелові (бог романтики, як виявилося, був не лише низьким і прищавим, але ще й мав криві ноги — скульптор, мабуть, його не любив). Едрік вішав найстрашніші справи на співочі ліхтарі, які від несподіванки замовкли вперше за століття. Керлай прибивала останню сторінку «Печалі» до центрального стовпа — того, на якому зазвичай висіли оголошення про «ідеальні пари».

Світанок застав їх за роботою.

Сонце піднімалося повільно, ніби не знало, чи варто взагалі сьогодні світити над цим містом.

І тоді прийшли перші люди.

Не натовп. Не бунтівники. Просто ранні перехожі — пекар, який ішов до пекарні, прибиральник із мітлою, жінка, яка вигулювала собаку. Вони зупинялися. Читали. Їхні обличчя змінювалися.

Спочатку нерозуміння.

Потім здивування.

Потім жах.

— Це правда? — прошепотіла жінка з собакою, дивлячись на сторінки справи Еліни Веррес. — Вони... вони це зробили з людьми?

— Правда, — сказала Керлай. — Кожне слово.

Жінка постояла ще хвилину, потім раптом зірвала зі стовпа аркуш і побігла геть, тримаючи його перед собою, ніби прапор.

— Ось так і починаються бунти, — буркнув Брум. — З однієї жінки з собакою.

До десятої ранку біля стовпів стояло вже три сотні людей.

До обіду — тисяча.

До четвертої години — вся площа була заповнена так, що яблуку ніде було впасти. Люди читали, переказували один одному, плакали, лаялися, вимагали.

— Це ім'я мого брата! — закричав хтось із натовпу, показуючи на папку, яку прибив Едрік. — Він зник сім років тому! Мені сказали, що він поїхав у далеке турне! А він... він був тут! У підвалі! Вони зробили з нього... вони зробили...

Чоловік не договорив. Він упав на коліна, і натовп замовк. Вперше за весь день.

— Ми не можемо це залишити, — сказав хтось.

— Ми повинні піти до палацу.

— До короля!

— Він відповість!

Слова перетворилися на гул, гул — на рев. Люди зривали зі стовпів аркуші, тиснули їх у руки, підносили над головами, ніби знамена. Хтось приніс смолоскипи — не рожеві, звичайні, з живим вогнем, який пахнув гасом і правдою.

Керлай стояла на сходах фонтану, дивлячись на це море. Брум ліворуч. Едрік праворуч.

— Ти готова? — спитав Едрік.

— Ні, — сказала вона. — Але це ніколи не зупиняло мене раніше.

Вона підняла руку.

Натовп затих.

— Люди Еларіну! — вигукнула вона. — Те, що ви прочитали сьогодні, — це не вигадки. Не чутки. Не пропаганда. Це правда. Ваш король роки будував імперію на брехні. Він переконував вас, що кохання рятує. Але рятує не кохання. Рятує страх. Страх бути справжніми. Страх сумувати. Страх прокинутися одного дня й зрозуміти, що ви не пам'ятаєте, коли востаннє злилися, плакали, кричали.

Вона показала на папку «Печалі», яку тримала в руках.

— Ось що чекає на вас, якщо ви будете мовчати. Обличчя без емоцій. Серце, яке б'ється, але не відчуває. Життя, яке триває, але не належить вам.

— Що ми маємо робити? — вигукнув хтось із натовпу.

— Ідіть до палацу, — сказала Керлай. — Візьміть ці папери. Покажіть їх варті. Покажіть їх сусідам. Покажіть їх один одному. Не бийтеся, якщо можете не битися. Але не мовчіть. Бо мовчання — це те, на чому тримається трон.

Натовп рушив.

Не одразу. Спочатку хтось зробив крок, потім другий, потім десятки, потім сотні. Вони текли вулицями, як річка, яку стримували надто довго. Попереду — люди з аркушами. Позаду — ті, хто щойно приєднався. Десь у середині — старі, діти, жінки з немовлятами.

Вулиця Ніжних Обіймів.

Проспект Вічних Поцілунків.

Площа Сердечного Тріпотіння залишилася позаду.

Перед ними — палац.

Біля воріт стояла варта.

Спочатку їх було десятеро. Потім, коли натовп наблизився, — двадцятеро. Потім — п'ятдесят. У срібних обладунках, з мечами, які не пахли ваніллю.

— Стояти! — вигукнув командир. — За наказом Його Величності...

— Заткнись! — закричала жінка з першого ряду. Вона тримала над головою аркуш справи свого брата. — Ти бачив це? Ти бачив, що вони роблять з людьми?

Командир завагався.

Він теж читав. Він не міг не читати — аркуші були скрізь. На стовпах, на стінах, навіть на дверях їхніх казарм.

— Я... я виконую наказ, — сказав він, але голос уже не був впевненим.

— Твій наказ — захищати монстра! — крикнув хтось із натовпу.

— Він не монстр, — відповів інший голос. Збоку. З-поміж варти. Молодий хлопець, майже хлопчисько, опустив меч. — Він просто... старий переляканий дід, який не вміє інакше.

Срібний обладунок клацнув об бруківку.

Перший, хто здався.

Командир подивився на нього, потім на натовп, потім на папку, яку тримала жінка.

— До біса, — сказав він і відступив убік. — Проходьте.

Варта розступилася. Не вся — дехто ще намагався тримати стрій, але коли побачили, що командир здався, їхній опір розтанув, як лід на сонці.

Натовп хлинув у двір.

Рожеві кущі були витоптані за лічені хвилини.

Співочі ліхтарі намагалися співати, але хтось розбив кристали каменем — і вони замовкли назавжди.

Двері палацу були зачинені.

Але не надовго.

Люди не вибивали їх — вони просто натиснули. Усі разом. Тисячі рук. Тисячі тіл. Двері тріснули, а потім впали всередину, вириваючи з собою шматки мармуру.