Розділ 15

За дверима, вперше за п'ять днів, Керлай почула звук. Не спів, не музику, не голоси. Просто гудіння магічних ламп, яке було таким звичайним, таким людським, таким живим, що вона мало не розплакалася.

— Тримайся за мною, — сказав Кайден. — Тут багато варти. Але вони не звертають на мене уваги. Я тінь. Я завжди був тінню.

Вони йшли темними коридорами.

Кайден рухався безшумно, впевнено, ніби знав кожен камінь, кожен поворот, кожну тріщину в стінах. Керлай намагалася не відставати, хоча її босі ноги наступали на холодну підлогу, а подерті штани чіплялися за виступи.

— Звідси вихід до заднього двору, — сказав Кайден, зупиняючись біля непримітних дверей. — За дверима — ніша. Варта змінюється за п'ять хвилин. У тебе буде час перебігти до стіни. Далі — люк. Він веде в каналізацію. Там ти зустрінеш... друга.

— Друга? — перепитала Керлай. — Якого друга?

Кайден не відповів.

Він просто відчинив двері.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Керлай вдихнула його на повні груди — не солодке, не липке, а справжнє, з запахом дощу, каменю й далекої свободи.

— Чому ти це робиш? — спитала вона, обертаючись. — Ти міг мовчати. Міг залишити мене в камері. Міг ніколи не приходити.

Кайден стояв у дверях, чорний, нерухомий, схожий на статую, яка раптом ожила.

— Тому що ти, — сказав він тихо, — єдина, хто подивилася на мене не як на монстра. У вежі. Коли ми вперше зустрілися. Ти не відвела погляду. Ти побачила людину. Навіть коли ніхто інший не бачив.

Керлай згадала. Той короткий погляд на аудієнції — між її зухвалістю та королівським гнівом. Вона подивилася на нього лише на мить. Але для нього цієї миті вистачило.

— Я не хотіла, щоб ти страждав, — сказала вона. — Я просто...

— Ти просто була собою, — перебив він. — Цього достатньо.

Він зробив крок назад, у темряву коридору.

— Біжи, Керлай. І не озирайся. Я затримаю варту, якщо вони помітять.

— А ти?

— Я — Печаль, — сказав він. — Я завжди був і завжди буду. Але тепер я знаю, що десь там, у цьому світі, є хтось, хто пам'ятатиме, ким я був. І це... це майже як відчувати.

Двері зачинилися.

Керлай стояла в ніші, притулившись до холодної стіни, й дивилася на чорне дерево, яке відділяло її від Кайдена. Вона хотіла сказати щось — подякувати, попрощатися, пообіцяти, що вона не забуде. Але слів не було.

Тільки сльози.

Справжні. Живі. Людські.

Вона витерла їх рукавом, глитнула й кинулася до люка.

Каналізація пахла так, як і мала пахнути — болотом, гниллю й безнадією. Але для Керлай цей запах був найкращим у світі. Бо це був запах чогось. Не порожнечі. Не тиші. Не сірих стін, які дихають тобі в спину.

Вона йшла тунелем, тримаючись рукою за вогку стіну, й намагалася не думати про те, скільки щурів дивиться на неї з темряви. Босі ноги наступали на каміння, бруд, холодну воду. Вона не відчувала болю. Тільки рух.

Попереду з'явилося світло.

Слабке. Жовте. Таке, яке дають дешеві масляні лампи, а не магічні кристали.

Керлай прискорила крок.

Вона вилізла з люка просто в чиїсь руки.

— Трясця, — почула вона знайомий голос. — Ти вся мокра, смердиш, і в тебе на голові щур.

Керлай підняла голову.

Брум.

Гном стояв над нею, тримаючи в одній руці лампу, а в другій — рушник (звісно, рушник). Його обличчя було злим, спотвореним тривогою, але очі... очі були вологими.

— Ти плачеш? — прохрипіла Керлай.

— Я не плачу. У мене потіють очі.

— Гноми не потіють очима.

— Цей гном — потіє. Заткнись і візьми рушник.

Він накинув їй на плечі грубу, суху тканину, і Керлай нарешті дозволила собі тремтіти. Не від холоду. Від усього.

— Як ти мене знайшов? — спитала вона, коли зуби перестали стукати.

— Не я, — буркнув Брум. — Він.

Він кивнув убік.

З тіні вийшов Едрік.

Він був схудлим, блідим, із запалими очима й тремтячими руками. Його бездоганний мундир був брудним, краватка збилася набік, волосся стирчало в різні боки. Він не планував. Він не аналізував. Він просто дивився на неї так, ніби бачив привид.

— Ти жива, — сказав він. Тихо. З надривом.

— Ти теж, — відповіла Керлай.

Він зробив крок.

Потім ще.

Потім опинився перед нею, дивився згори вниз, тремтів усім тілом, але не торкався. Боявся. Боявся, що вона зникне.

— Едріку, — сказала Керлай.

— Що?

— Якщо ти зараз мене не обіймеш, я власноруч тебе задушу цим рушником.

Він обійняв.

Не охайно. Не за планом. Не за пунктом 7.4 про повідомлення про образу за 24 години. Він просто притис її до себе так сильно, що вона мало не закричала від болю в затерплих м'язах. І не відпускав.

— Я дурень, — прошепотів він у її волосся.

— Знаю.

— Ей голубки, зараз не час для ваших пестощів, — прошепотів гном.

Керлай засміялася. Справжнім, хрипким, втомленим сміхом. Дівчина глибоко вдихнула і сказала:

— Ходімо. У мене є ключ. І план.

Вона повернулася до Брума.

— Ти з нами?

Гном фиркнув, загортаючи її в рушник щільніше.

— Дівко, я для того й приперся в цю смердючу столицю, щоб забрати тебе звідси живу чи мертву. Жива — краще, бо мертві не п'ють каву.

Вона посміхнулася.

І вони втрьох пішли в ніч — бариста, колишній інспектор і жінка, яка насмілилася сказати правду вголос.

Позаду залишився палац.

Усередині палацу, у темному коридорі, стояв чоловік у чорному, дивився на порожні двері й чекав, коли нарешті зможе відчути біль.

Бо біль — це теж життя.

А він уже сім років був мертвим.
 

***

Архів зустрів їх запахом.

Не пилу. Не старого паперу. Чимось гіршим. Чимось солодкувато-гнилим, як квіти, які довго стояли у вазі без води, а потім хтось вирішив їх спалити.

— Що це? — прошепотіла Керлай, притискаючи долоню до обличчя.

— Це страх, — відповів Брум. — Столітній. Концентрований. Ним пахне, коли люди бояться навіть дихати.

Вони стояли на порозі п'ятого підвалу. Сходи, якими спускалися, були такими вузькими, що Брумові довелося йти боком. Керлай — боса, в рушнику на плечах, зі збитими в кров ногами — спиралася на Едріка. Він тримав її за руку так, ніби вона була єдиним, що ще мало значення в цьому світі.