Розділ 14

«Кімната Тиші» виявилася гіршою, ніж Керлай уявляла.

Навіть її похмура фантазія, яка за роки життя в Еларіні навчилася малювати найчорніші картини, не змогла передбачити цього. Абсолютної порожнечі. Стіни — сірі, але не просто сірі — вони не мали відтінку. Не теплого, не холодного. Просто... ніякого. Підлога — така сама. Стеля — теж. Жодної тріщини, жодної нерівності, жодної плями, за яку міг би зачепитися погляд.

Керлай сиділа на кам'яній лаві, притулившись спиною до стіни, й намагалася не дивитися нікуди. Бо дивитися не було куди.

Перший день.

Вона вирішила, що це випробування. Що вона витримає. Вона ж витримала роки в столиці, де кожна посмішка була брехнею, кожне «я тебе кохаю» — звітом для міністерства. Вона витримала втечу, вежу, лицарів, королівський гнів. Вона витримає й це.

Вона рахувала секунди. Одна. Дві. Три. Сто. Тисяча.

Другий день.

Вона перестала рахувати. Числа розпливалися, губилися, зникали. Вона спробувала співати — але голос звучав глухо, ніби стіни ковтали звук, не повертаючи навіть відлуння. Вона замовкла. Тиша стала такою густою, що її можна було б пити.

Третій день.

Вона почала говорити з собою. Голосно. Про все. Про Крайобрив, про кафе, про Брума, про чайку на другому поверсі, яка вкрала її ганчірку. Про Морвен, яка приходила о третій годині й мовчки пила чорну каву. Про пані Греллу, яка кидалася рибою в лицарів. Про Тарса й Ліну, які сварилися пів години, а потім трималися за руки.

І про Едріка.

Багато про Едріка.

Про те, як він стояв між нею та лицарями у вежі. Як його руки тремтіли. Як він сказав: «Я буду з тобою». Як вона сказала йому, що він їй не потрібен. І як збрехала.

— Ти дурень, Едріку Солм, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти ходячий список правил, ти людина-протокол, ти навіть какао п'єш за графіком. Але ти прийшов. Ти прийшов, коли ніхто інший не прийшов би. Ти втратив усе. І ти досі тут. Не в цій камері. Але десь там. І я... я не знаю, чи варта я цього.

Стіни мовчали.

Вони завжди мовчали.

Четвертий день.

Керлай перестала відчувати час. Можливо, минула доба. Можливо, тиждень. Можливо, всього година. Їй здавалося, що стіни почали дихати. Що сірий колір став темнішим. Або світлішим. Вона не могла визначити.

Вона почала втрачати себе.

Не відразу. Не драматично. Просто... по крихті. Їй здалося, що вона чує голоси. Брума. Морвен. Пані Грелли. Вони говорили щось, але слів не було — тільки інтонації. Сварливі, теплі, втомлені.

— Я божеволію, — сказала вона вголос. — Це воно? Це те, чого вони хочуть? Щоб я перестала бути собою?

Відповіді не було.

Вона притулилася головою до стіни. Камінь був холодним. Принаймні, вона ще відчувала холод. Це означало, що вона ще жива.

П'ятий день.

Керлай не знала, що це п'ятий день. Вона просто сиділа, дивилася в нікуди й намагалася не забути, як її звуть. Керлай. Керлай Ворн. Двадцять шість років. Власниця кафе «Нелюбов». Ненавидить співочі ліхтарі, рожевий колір і людей, які посміхаються без причини. Любить... вона замислилась. Що вона любить?

Каву. Чорну. Міцну. Таку, що від неї прокидаються мерці.

Ранкову тишу, коли місто ще спить, а чайки тільки починають свої безглузді сварки.

Запах дощу над безоднею.

І Едріка.

Клятого Едріка з його вісімнадцятьма сторінками, пунктом 7.4 і руками, які тремтіли, коли він тримав її за руку.

— Я люблю тебе, ідіоте, — прошепотіла вона, і сльоза скотилася по щоці. Перша за ці дні. Вона не знала, чи це сльози радості, чи смутку, чи відчаю. Можливо, все разом.

І тоді двері відчинилися.

Без звуку.

Без скрипу.

Без попередження.

Просто — відчинилися, ніби їх і не було.

На порозі стояв чоловік.

Високий. Темний. Його обличчя було нерухомим, як маска. Не злим, не добрим, не втомленим — просто порожнім. Так дивляться ляльки. Так дивляться люди, яких давно немає вдома.

Керлай упізнала його.

Печаль.

Той самий мовчазний чоловік у чорному, якого король тримав для «особливих випадків». Вона бачила його раз — на аудієнції в палаці. Він стояв у кутку, непомітний, непотрібний, страшний у своїй тиші.

— Ти прийшов убити мене? — спитала Керлай. Її голос був хрипким, чужим — вона не розмовляла кілька днів, і зв'язки відмовилися слухатися.

Печаль не відповів.

Він просто зайшов у камеру.

Без поспіху. Без загрози. Його кроки були безшумними — навіть тут, у цій клятій тиші, вони не видавали жодного звуку.

Він сів навпроти неї.

На кам'яну підлогу.

Просто сів, схрестивши ноги, й поклав на коліна щось, чого Керлай не помітила одразу.

Чашку.

Маленьку. Глиняну. Темно-коричневу, майже чорну.

Із чашки йшов пари.

Керлай завмерла.

Запах. Вона відчула запах. Вперше за п'ять днів. Не той солодкий, липкий аромат троянд, яким просочена вся столиця. Інший.

Гіркий. Терпкий. Живий.

Кава.

— Ти приніс мені каву? — прошепотіла вона.

Печаль мовчав.

Але він простягнув чашку. Його рука не тремтіла. Вона взагалі не рухалася — просто завмерла в повітрі, чекаючи, поки Керлай візьме.

Вона взяла.

Долоні торкнулися тепла. Справжнього. Живого. Вона майже заплакала від цього відчуття — звичайного тепла глиняної чашки.

Піднесла до губ.

Зробила ковток.

Світ клацнув.

Не повернувся — ні, він був надто зламаним, щоб повернутися за один ковток. Але щось усередині Керлай клацнуло. Як механізм, який заіржавів, але раптом ожив.

— Це моя кава, — сказала вона, дивлячись на Печаль. — Брумова. Я впізнаю цей смак. Він додає туди щось таке... що будить мерців.

Печаль кивнув.

Один раз.

Ледь помітно.

— Як ти дістав її? — спитала Керлай. — Кафе закрите.

Печаль підняв руку.

Жест був простим — «зачекай».

Потім він дістав із-під плаща невеликий згорток. Розгорнув. Усередині був старий, вицвілий аркуш паперу, списаний дрібним, майже нерозбірливим почерком.