Розділ 13

Вечірня пора у шинку завжди багата на клієнтів. На околиці столиці, де співочі ліхтарі не працювали через «технічні несправності» (насправді хтось просто розбив кристали каменем, але слідство ще тривало), сиділи двоє.

Брум і Едрік.

Стіл перед ними був заставлений порожніми кухлями. Не від пива — від кави. Гіркої, чорної, такої, що навіть шинкар плакав, коли її заварювали.

— Вона жива, — сказав Брум. — Це головне.

— Поки що, — відповів Едрік. Він сидів, опустивши голову, і крутив у пальцях стару кавову ложку, яка належала ще «Нелюбові». Брум привіз її з собою, на щастя. На згадку. — Вони не залишать її в спокої. Король тепер боїться не її. Він боїться того, що вона символізує.

— Ти думаєш, він її стратить?

— Ні. Він не наважиться. Але «Кімната Тиші» — не краща за страту.

Брум налив йому ще кави.

— Ти її кохаєш, — сказав він. Не спитав. Ствердив.

Едрік підняв голову. Його очі були червоними, але сухими.

— Кохаю. Ідіотськи, безпланово, без вісімнадцяти аркушів. Просто... кохаю. І нічого з цим не можу вдіяти.

Брум хмикнув.

— Знаєш, що я думаю?

— Що?

— Ти йолоп.

Едрік завмер.

— Чому?

— Бо ти мав таку жінку, — Брум відкинувся на стільці, дивлячись на нього з-під насуплених брів. — Таку, яка не потребувала твоїх планів. Таку, яка сміялася, коли ти сортував спеції за алфавітом. Таку, яка відкрила кафе на краю світу, бо не боялася бути самотньою. І ти зробив їй пропозицію... з вісімнадцятьма аркушами договору. Вісімнадцятьма, Едріку! Це не пропозиція. Це дисертація з емоційної недостатності.

Едрік почервонів.

— Я... я не вмію інакше.

— От тому ти йолоп, — повторив Брум, але в його голосі не було злості. Була втома. І смуток. — Вона не хотіла твого плану. Вона хотіла тебе. Просто тебе. З твоїми дурнуватими звичками, з твоєю любов'ю до порядку.

Едрік довго мовчав.

Ложка в його пальцях завмерла.

— Я жалкую, — сказав він нарешті. Тихим, хрипким голосом. — Я жалкую за тим днем, коли дістав той клятий договір замість каблучки. Я жалкую за тим, що не підійшов до неї, не обійняв, не сказав: «Керлай, я дурень, але я тебе кохаю. Без умов. Без графіків. Без пунктів 7.4 про повідомлення про образу за 24 години».

Брум пирхнув.

— Пункт 7.4 — це геніально, звісно. Але в коханні, знаєш, не потрібні повідомлення. У коханні можна ображатися одразу. Це називається «щирість».

Едрік потер обличчя руками.

— Я хочу повернути її кохання, — прошепотів він. — Я знаю, що не заслуговую. Знаю, що вона сказала мені «ти мені не потрібен». Але я хочу ще один шанс. Не для того, щоб скласти новий план. А для того, щоб просто... бути поруч. Щоб тримати за руку. Щоб пити її жахливу каву (яку вона варить гірше, ніж проклинає) і не скаржитися. Щоб дивитися, як вона свариться з чайками. Щоб...

Він замовк.

Голос урвався.

Брум сидів тихо. Він не був сентиментальним. Він не обіймав і не поплескував по плечу. Він просто налив ще кави.

— Знаєш, — сказав він після довгої паузи, — я теж колись був дурнем.

Едрік підняв голову.

— Ти?

— Я. Був. Двісті років тому. Теж закохався. Теж накоїв дурниць.

— І що сталося?

Брум подивився кудись у стіну, ніби бачив там щось, чого інші не помічали.

— Вона померла, — сказав він просто. — Хвороба. Не важливо. Головне, що я не встиг сказати їй головного. Не встиг, розумієш? Я все планував. Ідеальне освідчення. Ідеальне весілля. Ідеальне життя. А вона просто... пішла. За три дні до того, як я наважився.

Едрік завмер.

— Бруме, я не знав...

— Ніхто не знав. Я не люблю говорити про це.

Він зробив ковток кави. Його рука тремтіла. Вперше Едрік бачив гнома тремтячим.

— Тому я тобі кажу, — продовжив Брум. — Не будь ідіотом. Якщо виберешся з цього пекла живий — не плануй. Просто візьми її за руку й скажи, що відчуваєш. Навіть якщо це буде неідеально. Навіть якщо слова будуть кривими. Вона не потребує твоїх аркушів. Вона потребує тебе. Живого. Справжнього. Дурного.

Едрік дивився на нього довго.

— Ти змінився, — сказав він. — Раніше ти тільки бурчав і бив людей рушником.

— То було раніше, — буркнув Брум, повертаючи собі звичний похмурий вираз. — А тепер у мене з'явилася мета.

— Яка?

— Вижити. І повернутися в Крайобрив.

— До кафе?

— До кафе, — Брум зробив паузу. — І до Леді Морвен.

Едрік витріщив очі.

— До відьми?!

— Не називай її так. Вона ображається.

— Ти... ти що, закохався в Морвен?!

Брум насупився, але його вуха почервоніли. Гноми червоніють вухами, коли їм соромно. Це знали всі. Навіть Едрік.

— Я не закохався, — пробурчав Брум. — Я просто... поважаю її. І якщо ми повернемося живими, я, можливо, навіть...

— Що?

— Та не важливо!

— Бруме!

— Гаразд! — гном стукнув кулаком по столу так, що ложки підстрибнули. — Якщо ми повернемося живими, я, можливо... трахну Леді Морвен.

Едрік закашлявся.

— Ти... що?!

— Ти чув. Я старий гном, у мене мало часу. А вона — відьма зі стажем. І між нами є... хімія. Не та, яку вивчають у Міністерстві, а справжня. Темна. Небезпечна. Така, що свічки вибухають.
 

***

Король Ауреліан IV не спав третю ніч поспіль. Під його очима залягли такі темні кола, що здавалося, ніби хтось намалював їх вугіллям — спеціально, щоб зіпсувати портрет у майбутньому підручнику історії. Він сидів у своїй особистій залі, оточений рожевими подушками, рожевими свічками й рожевими думками, які чомусь ставали дедалі червонішими.

— Вони що, з глузду з'їхали? — прошепотів він, перечитуючи свіжий звіт. — Пекар без ванілі? Шинкар без стрічки? Колишні інспектори, які збираються в шинку й говорять... говорять...

Він не міг вимовити це вголос.

Правду.

Пані Віорель стояла перед ним, бліда, з папкою, яка товщала з кожною годиною.

— Ваша величносте, люди починають говорити. Не всі, але дедалі більше. На ринках. У чергах. Навіть у лазнях, де, здавалося б, мають обговорювати тільки погоду й рецепти.