Розділ 12

Перші три дні в столиці Брум і Едрік працювали як злодії. Тихо. Непомітно. Майже ніжно.

Вони не розклеювали листівок. Не вигукували гасел. Не збирали натовпів на площах. Це було б самогубством.

  Ні. Їхньою зброєю стали шинки, кухні задніх дворів і ті місця, де співочі ліхтарі не могли дістати своїми клятими баладами.

— Почнемо з малого, — сказав Едрік, коли вони вперше зайшли до шинку «Три веселі вдови» на вулиці Рожевих Мрій. Назва, звісно, була ідіотською, але всередині пахло не ваніллю, а смаженою цибулею та людською втомою. — Головне правило: ніхто не повинен знати, що це ми.

— Я гном, — буркнув Брум, сідаючи за столик у кутку. — Мене й так ніхто не помічає, поки я не починаю тупотіти.

— Ти завжди тупотиш.

— Це моя природна музика.

Едрік замовив два темних елі. Шинкарка, жінка років п'ятдесяти з обличчям, яке бачило більше горя, ніж усі рожеві лицарі разом узяті, принесла кухлі й одразу відійшла. Вона не посміхалася. Едрік відчув до неї глибоку повагу.

— Як ти пропонуєш «сіяти сумнів»? — спитав він, присуваючись ближче.

— Ти ж інспектор, — Брум нахилився над столом так, що його борода мало не впала в пиво. — Ти знаєш, як працює система. От і розкажи людям, як вона працює. Не голосно. Не пафосно. Просто… будь розчарованим. У столиці це зараз найпопулярніший жанр.

Едрік криво посміхнувся.

— Ти хочеш, щоб я нудьгував людей до бунту?

— Я хочу, щоб ти нагадав їм, що вони мають право нудьгувати. І злитися. І не хотіти обійматися зранку.

Вони випили.

І почалося.

Першим став шинкар із «Трьох веселих вдів». Чоловік із прізвиськом Безвусий (хоча вуса в нього були такі, що могли б слугувати вітрилом). Він підійшов до їхнього столика, коли Едрік закінчував другу кружку.

— Ви, пане, — сказав він, звертаючись до Едріка, — вигляд маєте такий, ніби вас звільнили.

— Мене звільнили.

— За що?

— За те, що посміхався не недостатньо щиро, на погляд власника.

 Безвусий пирхнув.

— Усіх звільняють за посмішки. Мого кузена звільнили за те, що він недостатньо посміхався під час похорону. Сказали: «Надто сумно виглядаєш».

— А він сумував?

— Він навіть імені небіжчика не пам'ятав. Але начальству треба звіт.

Едрік зробив ковток.

— Колись я виписував такі звіти, — сказав він так спокійно, ніби розповідав, як лагодити стілець. — І знаєте що? Жоден із них не мав сенсу.

Безвусий завмер.

Тиша за столиком стала густою, як старий мед.

— Ви це серйозно?

— Я ніколи не був серйознішим. Ви знаєте, скільки справ про «антиромантичну діяльність» я закрив за останній рік? Сорок дві. І в кожній людині просто було погано настрій. Але «поганий настрій» — це не діагноз. Це не злочин. Це… життя.

Безвусий сів на стілець поруч. Його обличчя, звичайне обличчя втомленого шинкаря, раптом стало напруженим.

— Я теж мав справу, — тихо сказав він. — Три роки тому. Моя донька вийшла заміж не за тим, кого їй обрали. Вона справді покохала іншого. Він був бідний, негарний, зате щирий. Але Міністерство вирішило, що це «емоційна девіація». Її примусили вийти за іншого. Того, хто багатий і вміє посміхатися на камеру.

Він замовк.

Едрік не квапив.

— Вона нещаслива, — сказав Безвусий. — Дуже. І я нічого не можу вдіяти. Бо якщо я скажу про це вголос, мене заарештують за «підрив сімейних цінностей».

— А ви скажіть, — раптом сказав Брум. Його голос був низьким, спокійним, але в ньому чулася така сила, що шинкар здригнувся. — Не голосно. Не публічно. Але скажіть. Своєму колезі. Своєму сусідові. Своєму другові, який теж має доньку. Нехай вони знають, що не самі.

— Це небезпечно, — прошепотів Безвусий.

— Все небезпечно, — відповів Брум. — Навіть кава. Особливо моя.

Вони залишили шинок о першій ночі.

На вулиці їх зустрів холодний вітер і тиша. Співочі ліхтарі нарешті замовкли — о півночі їхні кристали переходили в режим економії й видавали лише тихе гудіння, схоже на комара, який застряг у склянці.

— Один, — сказав Едрік. — Ми маємо одного.

— Краще, ніж жодного, — буркнув Брум. — Завтра буде більше.

Наступного дня вони пішли в пекарню.

Не в ту, що на головній вулиці, де пахло цукровою пудрою й рожевими булочками у формі сердець. А в ту, що в підвалі, де пекли ванільні булочки та чорний хліб, для біднішої верстви населення.

Пекар, старий чоловік із випаленими руками й очима, які дивилися в підлогу навіть коли розмовляв, не одразу погодився слухати.

— Я не хочу проблем, — сказав він, місячи тісто.

— У вас уже є проблеми, — сказав Едрік. — Ваш син в армії. Ваша дружина вдома не встає з ліжка. А ви печете хліб для людей, які платять вам фальшивими посмішками.

Пекар зупинився.

Руки завмерли в тісті.

— Звідки ви знаєте про мого сина?

— Я колись розслідував справу про дезертирство, — зізнався Едрік. — Молодий хлопець втік з армії. Коли його спіймали, він сказав: «Я не хочу вбивати за усмішки». Його ім'я було Ліам. Ваш син — Ліам?

Пекар опустив голову.

— Так.

— Його засудили до «емоційної корекції»?

— Він зараз у таборі, — глухо сказав пекар. — Там, де людей вчать любити. Насильно. Він пише мені листи. Кожен лист починається зі слів «Я щасливий». Але я бачив його почерк. Він тремтить.

— Ви знаєте правду, — сказав Брум. — Ви знаєте, що ваш син нещасний. Але ви мовчите. Чому?

— Бо що я можу? Один пекар проти всього королівства?

— Ви можете перестати брехати собі, — відповів Брум. — Ви можете сказати своєму сусідові, що його дочка не зобов'язана посміхатися на весіллі, яке вона не хотіла. Ви можете спекти булочки і не додавати в них ту кляту ваніль, яку вимагає Міністерство. Маленькі речі, пекаре. З них починається все.

Пекар мовчав довго.

Потім повернувся до тіста.

— Завтра я спробую спекти хліб без ванілі, — сказав він, не обертаючись. — Якщо мене не заарештують… приходьте ще.

Другий.

На третій день Едрік і Брум розділилися.