Розділ 11

Едрік не пам’ятав, як опинився в архіві.

Спочатку був дощ. Потім — лавка біля фонтану. А потім ноги самі понесли його знайомими вулицями до двоповерхової будівлі з сірими колонами, яку ніхто не помічав, навіть у столиці. Міністерський архів почуттів — місце, де зберігалися всі секрети, які ніхто не хотів знати.

Він увійшов через бічний вхід, яким колись користувався, коли працював тут допізна. Охоронець, літній чоловік із втомленими очима, впізнав його й лише зітхнув.

— У вас більше немає доступу, пане Солм.

— Я знаю, — тихо сказав Едрік. — Але ви пам’ятаєте, як три роки тому я допоміг вашому синові? Та справа з фальшивим доносом про антиромантичну діяльність?

Охоронець завагався. Всього на мить. Потім відступив убік.

— П'ятнадцять хвилин.

— Мені вистачить.

Архів зустрів його запахом старого паперу, пилу й чогось ще. Чогось солодкуватого й липкого — як рожеві стрічки, якими опечатували "Нелюбов". Едрік увімкнув тьмяну лампу на столі й підійшов до стелажів.

Він не знав, що шукав. Стелажі були старими, дерев'яними, з бляшаними табличками, які іржавіли по краях. Едрік пройшов повз "Справи про емоційну девіацію", повз "Справи про антисоціальну поведінку", повз "Справи про небезпечне вільнодумство".

Зупинився біля секції, де табличка була майже стерта.

"Надзвичайні обставини. Ера Мору."

Його пальці тремтіли, коли він взяв найтоншу теку. Товщиною не більше ніж у двадцять сторінок. Але важила вона так, ніби всередині був не папір, а свинець.

Едрік розгорнув теку на столі й почав читати.

"Протокол засідання Королівської Ради. Рік 1723 до Епохи Кохання. Головуючий: король Ауреліан І. Причина скликання: епідемія колективного відчаю в провінції Серіс."

Він перегорнув сторінку.

"Свідчення лікаря Хеліана Верґа: «Люди не хворіють у звичайному розумінні. У них немає гарячки, немає виразок, немає кашлю. Вони просто... перестають. Перестають їсти. Перестають говорити. Перестають дивитися в очі. Деякі сидять нерухомо по кілька днів, поки не зупиняється серце. Інші встають серед ночі й ідуть до річки. Ми не можемо це вилікувати. Ми навіть не знаємо, як це назвати»."

Едрік відчув, як по спині побіг холод. Такого він не читав навіть у тих закритих звітах. Там були тільки цифри. А тут — слова. Живі. Страшні.

Далі:

"Свідчення короля Ауреліана І: «Я бачив дружину. Вона померла не від хвороби. Вона померла, бо не змогла пережити смерть нашої доньки. Вона просто... перестала посміхатися. А потім перестала дихати. Я тримав її за руку три дні, а вона дивилася крізь мене, ніби мене не існувало. Я не хочу, щоб таке повторилося. Ніколи. Ні з ким»."

Едрік затримав дихання.

Це не було звичайне протокольне свідчення. Це був крик. І він тривав далі.

"Рішення Ради: заснувати Міністерство Почуттів. Мета: запобігання колективному відчаю шляхом нормування емоцій. Перший указ: «Посмішка є обов'язковою для всіх громадян у громадських місцях. Сльози, смуток, гнів, апатія підлягають корекції»."

А потім, на останній сторінці, дрібним, майже нерозбірливим почерком:

"Я не хочу більше бачити, як люди вмирають від розбитих сердець. Я не хочу більше чути, як матері голосять над дітьми. Я не хочу більше відчувати цей біль. Якщо кохання вбиває — значить, кохання треба контролювати. Якщо справжні почуття руйнують — значить, почуття треба замінити на правильні. Нехай краще люди живуть у брехні, ніж помирають від правди. Я так вирішив. І ніхто не переконає мене, що я неправий. Бо я бачив очі своєї дружини в останню мить. В них не було нічого. Тільки пустота. І я краще спалю це королівство дотла, ніж дозволю пустоті повернутися".

Едрік сидів нерухомо дуже довго.

Лампа мерехтіла. Десь за стіною капала вода. А він дивився на цей текст і не міг відвести погляд.

Це не було божевіллям.

Це було горе.

Горе, яке триста років тому один чоловік не зміг пережити. І замість того, щоб плакати, він побудував систему. Замість того, щоб сумувати, він створив закони. Замість того, щоб зцілювати себе, він покалічив цілу країну.

Король не боявся кохання.

Король боявся пустоти, яка залишається після нього.

І тепер кожен громадянин Еларіну платив за цей страх. Кожен фальшивий поцілунок на площі. Кожна вимушена посмішка. Кожна справа про "емоційну девіацію" — це був не закон. Це була терапія. Терапія для мертвого короля, який правив із-за гробу.

Едрік обережно закрив теку. Поклав її на місце. І тільки тоді помітив, що його пальці залишили сліди на папері. Вологі сліди.

Він плакав.

Не голосно. Не довго. Але сльози текли самі, без дозволу, без контролю. Вперше за багато років.

— Як же ви всі втомилися, — прошепотів він у порожнечу архіву. — І як же ми всі звикли до цього.

Він знав, що робити далі.

Не мав плану. Не мав стратегії. Але знав одне: треба витягти Керлай, і треба зламати цю систему. Не тому, що вона зла. А тому, що вона — брехня. А брехня, якою б солодкою вона не була, завжди веде до смерті.

***

Брум прибув у столицю на світанку.

Він не любив подорожувати зручними способами. Не тому, що вони були дорогими. А тому, що зручні способи завжди контролювалися Міністерством Почуттів. Поштові карети, міжміські диліжанси, навіть приватні екіпажі — скрізь були агенти, скрізь перевіряли "емоційний стан мандрівників".

Тому Брум скористався старим гном'ячим маршрутом.

Це означало: два дні пішки через Ліс Самотніх Дубів, потім ніч у вугільній шахті, потім переправа на баржі контрабандистів, які возили нелегальний терновий віск (заборонений, тому що від нього люди ставали дратівливими), і фінальний ривок через каналізацію королівського палацу.

Брум ненавидів каналізацію.

— Якщо я помру тут, — бурчав він, продираючись крізь павутиння, — напишіть на моєму надгробку: "Він загинув за каву та право не посміхатися". І щоб квітів не клали. Особливо рожевих.

Він виліз із люка на задньому дворі якоїсь крамнички, обліплений брудом, смердючий і злий, як сто гномів після недільного закриття шинку. На щастя, було ще надто рано, і ніхто не бачив його появи.