Розділ 10

Столиця зустріла Едріка дощем.

Не сильним. Не драматичним. Тим дрібним, липким дощем, який не падає — а ніби висить у повітрі, просочуючи одяг, волосся, думки. Ідеальна погода для людини, яка втратила все за одну ніч.

Він стояв перед воротами палацу й дивився на знайомі стіни так, ніби бачив їх уперше.

Колись це місце означало порядок.

Безпеку.

Правила.

Тепер воно виглядало як велетенський весільний торт, у якому хтось заховав катівню.

— Ваше ім’я? — спитав гвардієць біля брами.

— Едрік Солм.

Гвардієць підняв брови.

Впізнав.

Звісно, впізнав. Ще місяць тому Едрік міг зайти сюди без перевірок, без дозволу, без пояснень. Людина, якій довіряли настільки, що доручали розслідувати «емоційні злочини».

Тепер на нього дивилися так, ніби він уже заразний.

— Мета візиту?

— Я хочу зустрітися з королем.

— Вам призначено аудієнцію?

— Ні.

— Тоді неможливо.

— Передайте, що це терміново.

— Його величність не приймає колишніх інспекторів без офіційного дозволу.

«Колишніх».

Слово різонуло сильніше, ніж Едрік очікував.

Він не любив свою роботу.

Ніколи не любив.

Але вона була всім, що він умів.

Він знав, як складати звіти. Як аналізувати поведінку. Як шукати закономірності. Як виявляти брехню.

А тепер стояв під дощем, без посади, без дому, без жінки, яку не встиг врятувати.

— Передайте королю, — тихо сказав він, — що я знаю дещо важливе.

— Усі так кажуть.

— Я серйозно.

— А я хочу додому вечеряти, але життя жорстоке.

Брама не відчинилася.

Едрік дивився на гвардійця ще кілька секунд, ніби намагався знайти в ньому залишки людяності.

Не знайшов.

Він розвернувся й пішов.

Повільно.

Механічно.

Місто шуміло навколо — співочі ліхтарі дзвеніли романтичними баладами, продавці троянд кричали про знижки для закоханих пар, а десь неподалік вуличний музика грав на скрипці настільки солодку мелодію, що від неї хотілося або плакати, або бити людей стільцем.

Едрік ішов крізь це все, як привид.

Він не помічав, куди саме звертає, поки раптом не зупинився.

Перед Міністерством Почуттів.

Величезна будівля зі скла й мармуру, де колись він проводив по дванадцять годин на день.

Де людей вчили «правильним емоціям».

Де складали списки небезпечних громадян.

Де вирішували, який смуток — допустимий, а який уже «антисоціальний».

Едрік дивився на золотий напис над входом:

«Щастя — обов’язок кожного громадянина».

І вперше в житті відчув справжній страх.

Не за себе.

За всіх.

Бо раптом… побачив.

Не повністю. Не чітко.

Але достатньо, щоб щось усередині нього клацнуло.

Він різко озирнувся.

Люди.

Скрізь люди.

Усміхнені.

Занадто усміхнені.

Жінка, яка сміялася, поки чоловік стискав її руку так сильно, що пальці побіліли.

Продавець квітів із поглядом людини, яка не спала кілька днів.

Дитина, яка плакала — і мати миттєво закрила їй рот рукою, озираючись навколо з панікою.

Плакати.

«Сумнів — ворог гармонії».

«Щирість без любові — небезпека».

«Негативні емоції заразні».

Едрік повільно вдихнув.

А потім згадав.

Три роки тому.

Справа про жінку, яка втратила чоловіка.

Вона не плакала на похороні.

Сиділа нерухомо й дивилася в одну точку.

Її заарештували через два дні.

«Емоційна девіація».

Тоді це здалося логічним.

Тепер — ні.

Потім ще одна справа.

Хлопець, який відмовився робити пропозицію своїй нареченій на Святі Єднання.

«Схильність до ізоляціонізму».

Ще одна.

Чоловік, який сказав, що нещасливий у шлюбі.

«Антиромантична дестабілізація».

Едрік завмер посеред вулиці.

Його серце почало битися швидше.

Ні.

Ні, ні, ні.

Це не могло бути правдою.

Але думка вже проросла.

Король не захищав кохання.

Король боявся болю. А його попередники боялись самотності.

Боялись настільки сильно, що побудували  ціле королівство, де людям заборонили бути справжніми.

Бо справжні почуття — неконтрольовані.

Справжня любов може закінчитися.

Справжня людина може розчаруватися.

Піти.

Зрадити.

Померти.

А якщо ніхто не визнає своїх справжніх емоцій… тоді ніхто не ризикує.

Ніхто не руйнується.

Ніхто не проживає втрату.

Едрік повільно сів просто на мокру лавку біля фонтану.

Вода стікала з його волосся.

Він майже не помічав.

Перед очима стояв король.

Маленький чоловік із великим страхом.

«Реальність жорстока».

Саме так він сказав.

Не «небезпечна».

Не «складна».

Жорстока.

Наче людина, яка бачила щось настільки страшне, що вирішила: краще жити в брехні, ніж пережити це знову.

Едрік заплющив очі.

І раптом згадав дещо ще.

Дуже стару справу.

Настільки стару, що її майже стерли з архівів.

Мор.

Триста років тому.

Офіційна версія: хвороба, яку перемогла «Епоха Великого Кохання».

Але він колись читав медичні звіти.

Потай.

Бо любив точність.

І там було дещо дивне.

Люди помирали не лише від хвороби.

Вони… переставали хотіти жити.

Цілі міста впадали в колективний відчай.

Самогубства.

Божевілля.

Матері, які не вставали після смерті дітей.

Чоловіки, які вмирали біля тіл дружин, відмовляючись їсти.

І тоді з’явився перший король династії Ауреліанів.

І проголосив:

«Любов врятує світ».

Едрік повільно розплющив очі.

— О боги… — прошепотів він.

Це не була метафора.

Вони буквально побудували систему придушення болю.

Не лікування.

Не зцілення.

Придушення.

Людей навчили посміхатися замість того, щоб горювати.

Закохуватися — замість проживати втрату.

Ховати страх так глибоко, щоб навіть самі перестали його бачити.