Розділ 9

Столиця Еларіну, місто Вічних Посмішок, зустріло Керлай не хлібом і сіллю, а запахом троянд та відчуттям, що її зараз знудить.

Карета, в якій її везли пʼять довгих годин, була білою ззовні та рожевою всередині. Рожевою. Стіни, сидіння, навіть ремені, якими її пристебнули «для безпеки», були кольору «ранкове кохання» за каталогом Міністерства Почуттів. Керлай за ці пʼять годин встигла зненавидіти цей колір так, що якщо б вона могла вбивати поглядом, столиця залишилася б без жодної рожевої фарби.

— Води? — спитав лицар, який сидів навпроти. Його обладунки блищали, а на шоломі красувався маленький бантик.

— Отрути? — відповіла Керлай. — Якщо є отрута, я візьму отруту.

— У нас є тільки рожевий лимонад.

— Тоді дайте мені померти мовчки.

Лицар образився й відвернувся. Він ще не знав, що це була найщасливіша мить його робочого дня.

Коли карета в'їхала в місто, Керлай притулилася до вікна (теж рожевого, звісно) й побачила знайомі вулиці. Колись вона жила тут. Працювала. Сподівалася. А потім зрозуміла, що сподіватися в країні, де кохання — закон, означає підписувати собі вирок.

Вулиця Ніжних Обіймів. Проспект Вічних Поцілунків. Площа Сердечного Тріпотіння. На кожному розі — співочі ліхтарі, які виводили балади про «двох закоханих, які зустрілися під місяцем». На кожному стовпі — оголошення: «Знайди свою половинку сьогодні!», «Самотність — це хвороба!», «Кохання врятує тебе (навіть якщо ти не просив)».

— Я в пеклі, — прошепотіла Керлай.

— Ви в столиці, — поправив лицар.

— Я сказала те, що сказала.

Палац короля Ауреліана IV був ще гіршим, ніж вона пам'ятала.

Білий мармур. Рожеві колони. Рожеві сходи, на яких чергували рожеві гвардійці з обличчями людей, яких змусили їсти полуничне морозиво на сніданок, обід і вечерю. Герб у вигляді двох рук, що тримають палаюче серце, висів над кожним входом, кожними дверима, навіть над дверми вбиральні.

— У вас що, інших кольорів немає? — спитала Керлай, коли її вели головною залою.

— Кохання має колір, — відповів супроводжуючий офіцер.

— Колір нудоти.

— Це не патріотично.

— Я й не патріотка. Я біженка від ваших патріотичних почуттів.

Офіцер стиснув щелепу, але промовчав. Мабуть, у нього теж був важкий день.

Тронна зала була величезною. І рожевою. Золоті завитки у формі сердець, кришталеві люстри, які нагадували весільні торти, і портрети колишніх королів, кожен з яких тримав у руках не меч, а букет.

На троні сидів Ауреліан IV.

Він був маленьким. Керлай забула, який він маленький, коли не бачила його два роки. Маленький чоловік із великою короною, яка постійно з'їжджала на ліве вухо. Маленькі очі, які дивилися так, ніби вони бачили всі гріхи світу й записували їх у блокнот. Маленькі руки, які стискали підлокітники трону з силою людини, що намагається не впасти.

Але його голос.

Голос був величезним.

— Керлай Ворн, — сказав він, і ці два слова пролунали так, ніби сам Еросіел спустився з небес, щоб винести вирок. — Ви стоїте перед королем.

— Я помітила, — сказала Керлай. Її не прикували, не зв'язали, але два лицарі стояли поруч, готові схопити за руки, якщо вона зробить щось «негармонійне». — У вас корона з'їхала.

Зала завмерла.

Ніхто не дихав.

Ауреліан повільно підняв руку й поправив корону. Його обличчя не змінилося. Але очі стали холоднішими.

— Ви завжди були зухвалою, — сказав він. — Це вас і врятувало. І згубить.

— Я просто чесна, ваша величносте. У країні, де чесність вважається злочином.

— Чесність без кохання — це жорстокість.

— Кохання без чесності — це брехня.

Вона сказала це спокійно. Так, ніби обговорювала погоду. Але всередині все тремтіло. Бо вона знала: король не терпів, коли йому перечили.

Ауреліан повільно підвівся з трону.

Він був таким низьким, що, коли спустився сходами, Керлай довелося опустити погляд, щоб дивитися йому в очі.

— Ви відкрили заклад, — сказав він, зупиняючись за три кроки від неї, — який називається «Нелюбов».

— Так.

— Ви заохочували людей не посміхатися.

— Заохочувала бути собою.

— Ви дозволяли їм сваритися.

— Дозволяла вирішувати конфлікти.

— Ви продавали каву тим, хто плакав.

— Я продавала каву всім. А тим, хто плакав, — безкоштовно.

Король зробив ще крок.

Тепер він стояв так близько, що Керлай бачила червоні прожилки в його очах.

— Ви зруйнували триста років гармонії, — тихо сказав він. — Триста років, коли люди були щасливі.

— Вони не були щасливі, — так само тихо відповіла Керлай. — Вони вдавали.

— Вдавання — це теж щастя!

— Ні, ваша величносте. Вдавання — це втома. А втомлені люди рано чи пізно ламаються.

— Ви зламали їх першою!

— Я дала їм місце, де можна не ламатись. Де можна просто бути.

Король ударив кулаком по повітрю. Буквально. Він хотів ударити по колоні, але не дістав, тому просто розмахнувся й зупинився на півдорозі. Це виглядало жалюгідно. І страшно водночас.

— Ви не розумієте! — закричав він. — Кохання — це єдине, що рятує цей світ! Без нього ми повернемося в часи мору, коли люди вмирали сотнями, коли діти ховали батьків, коли...

— Коли люди хоча б не прикидалися, що їм добре! — перебила Керлай.

Зала ахнула.

Перебивати короля.

Смертний гріх.

Ауреліан почервонів. Спочатку обличчя, потім шия, потім навіть вуха. Він нагадував перегрітий чайник, який ось-ось засвистить.

— Як ви смієте?!

— Як ви смієте називати коханням те, що робите? — не замовкала Керлай.

— Ви змушуєте людей посміхатися. Ви змушуєте їх обійматися. Ви караєте за смуток і штрафуєте за правду. Це не кохання. Це диктатура!

— Це захист!

— Від чого? Від реальності?

— Реальність жорстока!

— А брехня — комфортна? Ви будуєте ілюзію, ваша величносте. І вимагаєте, щоб усі в неї вірили. Але ілюзія руйнується. Рано чи пізно.

Король відступив.

На крок.