Шлях до вежі був довгим, пилюжним і наскрізь пройнятим тим особливим відчуттям, коли розумієш, що робиш дурницю, але зупинятися вже пізно.
Брум тупотів попереду, його короткі гном'ячі ноги працювали зі швидкістю, яка суперечила здоровому глузду. Леді Морвен рухалася за ним, але її хода була дивною — вона ніби не йшла, а плила над землею, кожен крок залишався без звуку, наче сама земля боялася скрипнути під нею.
— Ти можеш іти тихіше? — спитала вона через п'ять хвилин. — Твоє тупотіння чути в столиці.
— Я гном, — відрубав Брум, не сповільнюючись. — Ми тупочемо. Це наша культурна спадщина.
— Твоя культурна спадщина розбудить усіх лісових духів.
— Лісові духи не сплять о восьмій ранку. Вони вже п'ють каву.
— Лісові духи не п'ють каву.
— А ти звідки знаєш? Ти з ними снідала?
Морвен зупинилася.
Брум не зупинився, але через два кроки зробив вигляд, що йому просто треба перев'язати черевика.
— Що ти робиш, гноме? — спитала вона тихо.
— Рятую дівчину.
— Чому?
— Бо вона платить мені.
— Брехня.
Брум випростався й подивився на неї. У сірому світанковому світлі відьма виглядала не страшною, а майже звичайною. Жінкою. З втомленими очима й зморшками, які бачили більше, ніж будь-хто має бачити за одне життя.
— А ти чому йдеш? — спитав він у відповідь.
Вона мовчала довго.
— Бо вона єдина, хто не дивиться на мене як на монстра.
— Я теж не дивлюсь.
— Ти дивишся як на дивачку. Це майже те саме.
— Це краще. Диваків я поважаю.
Вона ледь помітно підвела брову.
— Ти завжди такий відвертий?
— Я завжди такий втомлений, що вже нема сил брехати.
Вона майже посміхнулася. Майже. Її губи смикнулися на міліметр, але цього було достатньо, щоб Брум відчув — десь глибоко під шарами віковічної темряви та відчаю ще тліє тепло.
— Ходімо, — сказала вона. — Поки я не передумала.
Вони рушили далі. Цього разу поруч.
— Ти довго живеш у Крайобриві? — спитав Брум, перестрибуючи через корінь, який, здається, вирішив стати частиною стежки.
— Сто тридцять років.
— А я — двісті.
— Ти старший за мене?
— У гномів інший відлік. Ми старіємо повільніше, але дурніємо швидше.
— Це пояснює твою поведінку.
— А твою що пояснює?
Вона кинула на нього погляд, у якому читалося: «Ти на межі».
— Самотність, — сказала вона нарешті. — Століття самотності роблять із відьом або святих, або монстрів. Я не стала святою.
— Ти не монстр, — сказав Брум так просто, ніби стверджував, що вода мокра.
— Звідки ти знаєш?
— Бо монстри не п'ють каву без цукру й не виходять о восьмій ранку рятувати дівчат, які просто наливають їм чашку.
Вона не відповіла.
Але її плече, яке майже торкалося його плеча, здавалося трохи менш холодним.
Ліс ставав густішим. Дерева тут росли криво, ніби їм колись сказали, що треба бути прямими, а вони образилися й вирішили бути максимально незручними. Коріння вилазило з землі, чіплялося за ноги, наче намагалося затримати непроханих гостей.
— Тут пахне старими прокляттями, — сказав Брум, принюхуючись.
— Тут пахне твоїми ногами, — відповіла Морвен. — Прокляття пахнуть краще.
— Ти завжди така приємна в спілкуванні?
— Тільки з тими, хто мені подобається.
Брум спіткнувся об корінь, якого секунду тому не було, і мало не впав. Морвен схопила його за руку — швидко, майже невидимо. Її пальці були холодними, але вона не відпустила одразу.
— Дивись під ноги, гноме.
— Я дивлюсь. Просто тут хтось постійно переставляє коріння.
— Не «хтось». Це ліс. Він живий.
— І дратівливий?
— І дратівливий. Як дехто.
Вони йшли мовчки. Але тепер мовчання було іншим — не напруженим, а майже затишним. Так, ніби вони вже робили це раніше. Сто років тому. Двісті. В іншому житті, де не було рожевих лицарів, указів про кохання й кафе, які називаються «Нелюбов».
— Чому ти не пішла з цього міста? — спитав Брум, коли вежа вже виднілася поміж дерев.
— Куди? — спитала Морвен. — Усюди одне й те саме. Люди бояться того, чого не розуміють. А мене вони не розуміють.
— Я тебе не боюся.
— Ти дурний. Це інше.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— А я сприйняв як комплімент.
Вона пирхнула. Майже сміх. Майже.
Вежа стояла перед ними — сіра, стара, з тріщинами, схожими на зморшки століть. Двері були вибиті. Хтось недавно побував усередині.
— Вони там, — сказала Морвен. — Живі.
— Ти впевнена?
— Я чую серцебиття. Її і його.
Брум насупився. Не ревнощі. Ні. Просто... цікавість.
Вони зайшли всередину.
Сходи скрипіли під ногами, але витримали. На другому поверсі, в напівтемряві ранкового світла, що пробивалося крізь тріщини в стінах, сиділи двоє.
Керлай.
І Едрік.
Вона сиділа, притулившись спиною до стіни, боса, у сорочці, яка давно втратила будь-яку надію на те, щоб її назвали охайною. Обличчя — спокійне, майже відсторонене. Але не холодне. Просто... пусте. Так буває, коли людина використала всі емоції за ніч і тепер їй потрібен час, щоб зарядитися новими.
Едрік сидів поруч. Під очима — темні кола. Він виглядав так, ніби його випрали в гарячій воді разом із усіма його планами. І висушили неправильно.
Їхні руки лежали поруч. Не торкалися. Але так близько, що повітря між ними здавалося густим, майже осяжним.
Брум зупинився на порозі.
— Ну, — сказав він голосно, щоб приховати полегшення в голосі, — виглядаєте жахливо.
Керлай підняла голову. Її погляд ковзнув по Бруму, потім по Морвен, і нарешті зупинився десь між ними.
— Ви прийшли, — сказала вона. Голос був хрипкий, ніби вона не розмовляла кілька годин.
— А ти думала, ми дозволимо тобі померти в руїнах, як героїні поганого роману? — буркнув Брум. — У нас залишилася кава. Дві склянки. Я не дам їй пропасти.
Керлай майже посміхнулася.
Майже.
Едрік не підвівся.
Він сидів, дивлячись кудись у стіну, і навіть не повернув голови, коли Брум і Морвен увійшли. Його обличчя було не просто втомленим — воно було розбитим. Так, ніби хтось узяв його життя, склав його навпіл і сказав: «А тепер живи з цим».
Відредаговано: 16.05.2026