Розділ 7

Брум прийшов на роботу раніше, ніж сонце встигло вибачитися за те, що взагалі зійшло.

О сьомій ранку, коли Крайобрив ще спав своїм важким, похмурим сном, гном уже тупотів вулицею Обірваних Надій. У руці — термос із кавою, яку він зварив удома, бо терпіти ранкову байдужість без кофеїну вважав злочином проти природи. На плечі — рушник. Бо рушник завжди з ним. Ви ж не думали, що вчорашнє попередження про «зону стратегічного значення» було жартом?

Настрій був… ніякий. І це добре. Ніякий настрій означав, що день почнеться без драм.

А потім він побачив кафе.

Чи, скоріше, те, що колись було кафе.

Біля дверей стояло сорок, ні, п'ятдесят озброєних людей у рожевих обладунках. Вони не рухалися. Вони стояли, як статуї. Якщо статуї можуть пахнути ваніллю й мати вираз обличчя «мені платять недостатньо за цю маячню».

Брум завмер.

Термос мало не впав.

— Еросіеле... — прошепотів він і сам себе вилаяв за те, що згадав ім'я цього романтичного павича.

Його першою думкою було: «Вона всередині».

Другою: «Вона не одна».

Третьою: «Вона жива?»

Серце, яке Брум вважав мертвим щонайменше сто п'ятдесят років, раптом зробило кульбіт. Таке відчуття, ніби йому в груди поставили чашку з окропом — без попередження, без підставки.

— Не панікуй, — сказав він собі. — Паніка — це нераціонально. Ти гном. Гноми не панікують.

Він зробив ковток кави.

Не допомогло.

Обережно, тримаючись тіней, він підійшов блище до бокової стіни будівлі, паралельній обриву.  Вікна були зачинені. Двері — теж. Над ґанком висіла вивіска «НЕЛЮБОВ», яка чомусь сьогодні виглядала не зухвало, а самотньо.

Брум наблизився до кутового будинку, де завжди пахло рибою, і притулився до стіни. Звідси було чути розмови лицарів.

Вони не кричали. Вони бурчали. Професійне бурчання людей, яких підняли о четвертій ранку й наказали «відновит гармонію».

— ...вона не в кафе, — почув Брум чийсь голос. Молодий, втомлений, із інтонацією «я міг би зараз спати».

— Командир сказав, що вони втекли.

— Куди?

— А я знаю? У ліс, кажуть.

Чи взагалі до безодні.

— І що, нам тепер бігати лісом?

— Нам сидіти тут і чекати, поки інші приведуть. Це наказ.

Брум закрив очі.

Втекла.

Вона втекла.

Чому втекла? Від кого? Від них? І чому не сказала? Чому не покликала?

«Бо ти, старий грибе, не її охоронець, — сказав він собі. — Ти просто бариста. Твій обов'язок — варити каву. А не рятувати дівчат від армії рожевих ідіотів».

Але ноги вже несли його геть.

Назад, повз рибну лавку, повз будинок аптекаря, повз міст, що вів до старого кладовища.

О сьомій ранку він стояв перед дверима хатини, яку всі в Крайобриві оминали стороною. Навіть у сонячний день. Навіть коли дуже треба.

Хатина леді Морвен.

Вдова. Відьма. Постійна клієнтка «Нелюбові».

Вона приходила щодня о третій годині. Замовляла чорну каву. І ніколи не посміхалася. Брум її поважав.

Тепер він стояв перед її дверима, збиваючи кулака в дуб (ні, не дуб — здається, це взагалі була кора якогось дерева, що росло корінням у потойбіччя), і думав: «Це найдурніше, що я роблю за останні сто років».

Двері відчинилися самі.

Не рипнули. Не скрипнули. Просто — відчинилися. Ніби стіна поділилася навпіл, щоб пропустити його в темряву.

Леді Морвен стояла посеред кімнати. Висока, чорна, із волоссям, яке, здавалося, жило власним життям і дуже не любило гостей. У руках — чашка.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона. Голос — скрип старих дверей, якби старі двері навчилися розмовляти й пішли б на курси акторської майстерності.

— Я не знав, — зізнався Брум. — Я взагалі нічого не знаю. Вона зникла.

— Керлай.

— Так.

— Втекла.

— Звідки ти...

— Я відьма, Бруме. Я чую, як падає пил у сусідньому місті. Навіть якщо не хочу чути.

Він зайшов усередину. Двері зачинилися самі. Знову — без звуку. Брум відчув, як по спині пробіг холодок, який не мав нічого спільного з температурою повітря.

— Вона в небезпеці? — спитав він.

Леді Морвен не відповіла одразу.

Вона підійшла до столу, на якому лежало дзеркало — не скляне, а з чорного металу, без відблисків. Поверхня була темною, як безодня.

— Сядь, — сказала вона.

Брум сів. На стілець, якого секунду тому там не було. Але він уже перестав звертати увагу на такі дрібниці.

Леді Морвен провела довгими пальцями над поверхнею дзеркала. Чорний метал здригнувся, ніби жива істота, яку розбудили посеред сну. По кімнаті розлилося свічення — не яскраве, не тепле, а сірувато-блакитне, як світло перед світанком, коли земля ще не знає, чи варто прокидатися.

— Дай руку, — сказала вона.

Брум не вагався. Простягнув свою широку, вкриту шрамами від опіків і порізів долоню. Вона накрила її своєю — холодною, тонкою, схожою на коріння старого дерева.

— Не відпускай, — попередила відьма. — Що б ти не побачив — не відпускай.

Вона щось прошепотіла. Слова були не еларінською, не гномською, навіть не давньою мовою людей. Вони звучали так, ніби хтось перевернув камінь, під яким століттями спала правда.

Дзеркало ожило.

Спочатку — тільки туман. Сірий, густий, вологий. Брум подумав про туман над безоднею взимку, коли навіть чайки сидять тихо, ніби бояться порушити чиюсь жалобу.

Потім туман розсіявся.

І він побачив її.

Керлай.

Вона сиділа на кам'яній підлозі, притулившись спиною до стіни. На ній була та сама стара сорочка, у якій вона фарбувала стіни, і штани, подерті на колінах. Боса. Волосся злиплося в ковтуни, на скроні — темна пляма, чи то бруд, чи то синці. Обличчя втомлене, але спокійне. Навіть більше — воно було… майже щасливе.

Поруч із нею, на відстані витягнутої руки, сидів хтось.

Брум напружив зір.

Постать була розмитою, ніби дзеркало навмисне розмивало контури. Чоловік. Високий. У чомусь світлому. Сидить дуже прямо, навіть на кам'яній підлозі — прямо, як палиця. Його рука лежала поруч із рукою Керлай. Не торкалася, але так близько, що варто було б тільки посунутись.