Розділ 6

О шостій ранку Едрік стояв перед дверима кафе.

Він прийшов на цілих дві години раніше відкриття.

Не тому, що хотів застати Керлай зненацька.

Тому, що не міг більше лежати в ліжку й думати.

Двері були замкнені. За вікнами — темрява й тиша. Тільки чайка на другому поверсі спала, сховавши голову під крило, й іноді смикала лапою уві сні, ніби ганялася за рибною мрією.

Едрік постояв.

Подумав.

І раптом почув голос.

Зсередини.

— Якщо ти стоїш там із папкою, я обіллю тебе окропом.

Керлай.

Вона стояла по той бік дверей, притулившись до стіни. Не спала. Можливо, теж не спала всю ніч.

— Я без папки, — сказав він тихо.

— Брешеш.

— Не брешу. Папка в готелі. Я приніс тільки себе.

Тиша.

Потім клацнув замок.

Двері відчинилися на три сантиметри.

Одне око. Темне. Втомлене. Насторожене.

— Ти виглядаєш жахливо.

— Ти теж.

— Чудово. Заходь, поки я не передумала.

Він зайшов.

Кафе зустріло його запахом учорашньої кави, свіжого дерева й чогось ще… тривоги? Ні. Очікування.

Керлай стояла біля вікна, загорнута в стару ковдру, боса, без краплі макіяжу, з волоссям, яке, здавалося, оголосило страйк.

І вона була найкрасивішою річчю, яку він бачив за останні два роки.

— Не дивись на мене так, — сказала вона.

— Як?

— Як на проблему, яку треба вирішити.

— Я дивлюся як на…

Він замовк.

Бо не знав, як дивиться.

— Сідай, — сказала вона, кивнувши на стілець. — Кави не буде. Брум ще спить, а я варю гірше, ніж проклинаю.

— Ти сьогодні мене ще не проклинала.

— День тільки почався.

Він сів.

Вона сіла навпроти.

Між ними — стіл. І довгі місяці мовчання.

— Вони надіслали наказ, — сказав Едрік.

— Знаю.

— Вони вимагають закриття.

— Знаю.

— Якщо я не виконаю…

— Ти виконаєш, — перебила вона. — Ти завжди виконуєш. Ти ж Едрік «Пункт четвертий» Солм.

— Не називай мене так.

— Чому? Це правда. Ти людина-план. Ти людина-протокол. Ти навіть какао п'єш за графіком.

— Я не п'ю какао.

— Ось! Навіть це в тебе в розкладі!

Вона встала, різко, так що ковдра злетіла з плечей.

— Ти прийшов сказати, що закриваєш мене. То кажи. Не сиди й не дивись на мене очима… — вона завагалась, — …в яких є щось, крім правил.

Едрік теж встав.

Повільно.

Обережно.

— Я прийшов сказати, — він дістав із кишені зім'ятий аркуш (ні, не план. Не сьогодні), — що я не знаю, що робити.

— Ти?

— Я.

— Едрік Солм не знає?

— Едрік Солм вперше за десять років не має плану.

Вона дивилася на нього так, ніби він щойно сказав, що кипить лід.

— Ти… серйозно?

— Я ніколи не був серйознішим.

Він підійшов до вікна, звідки видно безодню.

— Я маю тебе закрити. Але коли я думаю про це, мені стає фізично погано.

— Ти хочеш сказати — емоційно?

— Я хочу сказати — погано. Нудота. Тремтіння в руках. Бажання вдарити когось головою об стіну.

— Це тривожні симптоми, — сказала Керлай, але в голосі вже не було злості. Тільки здивування. І щось тепле.

— Я знаю, — відповів він. — Я навіть склав список.

— Ти склав список симптомів закоханості?

— Я склав список причин, чому я не маю бути закоханий. Там вісімнадцять пунктів.

— І?

— Жоден не спрацював.

Вона засміялась.

Тихо, майже без звуку, але так, що він відчув це ребрами.

— Ти неймовірний ідіот, Едріку.

— Я знаю.

— Ти прийшов сюди о шостій ранку, без папки, без плану, і сказав мені, що не можеш мене закрити, бо в тебе від цього трясуться руки.

— Так.

— Це найромантичніше, що ти коли-небудь робив.

— Я колись орендував хор із сорока дітей.

— Це було жахливо. А це — чесно.

Вона підійшла до нього.

Близько.

Дуже близько.

— То що нам робити? — спитала вона.

— Не знаю.

— Двадцять шість років життя, — і твоя остаточна пропозиція: «Не знаю»?

— Це краще, ніж вісімнадцять сторінок.

— Це краще, ніж будь-що, що ти пропонував раніше.

Він узяв її за руку.

Вона не відпустила.

І тоді з вулиці долинув звук.

Не співочих ліхтарів. Гірший.

Тупання.

Багато ніг.

І голос:

— В ім'я Любові! Відкрийте в ім'я Закону!

— Вони повернулися, — сказала Керлай.

— З підкріпленням, — додав Едрік, визираючи у вікно.

На вулиці стояло не двадцять лицарів. Сорок. Із ними — інспектори. Секретарі. Люди з бланками. Люди, які тримали кайданки у формі обіймів.

— Це повний набір, — сказав він. — Вони хочуть тебе заарештувати.

— За що?

— За антикохання.

— Це не злочин!

— Від сьогодні — так.

Вона подивилася на нього.

— Ти зі мною?

Він не вагався.

— Так.

— Це зруйнує твою кар'єру.

— Моя кар'єра — це папка з вісімнадцятьма пунктами. Нехай горить.

— Едріку…

— Задні двері, — сказав він. — За мною.

Заднє подвір'я кафе «Нелюбов».

Вони вибігли в той момент, коли лицарі почали вибивати передні двері.

Керлай — боса, у старій сорочці та штанях, які вона носила для фарбування стін. Едрік — у піжамі, тому що він спішив завітати в кафе до відкриття.

Справжній маскарад для втечі.

— Куди? — задихаючись, спитала вона.

— До лісу. Там стара вежа. Я бачив її на карті.

— Ти носиш у голові карти?

— Я ношу в голові все. Це мій недолік.

— Зараз це наша перевага!

Вони побігли.

Керлай наступала на камінці й лаялася так, що Едрік почервонів.

— Ти можеш лаятись тихіше?

— Я можу, але не буду!

Ззаду почулися крики:

— Вони тікають! За ними! Любов не зупинити!

— Любов наздожене!

— Любов має ноги!

— Хто їм пише ці гасла? — вигукнула Керлай.

— Я! — зізнався Едрік. — Колись. Для посібника.

— Ти посібник із переслідування?!

— Це була робота!

Вони звернули за ріг, перестрибнули через паркан (Едрік перестрибнув охайно, Керлай — впала, підвелась, вилаялась) і опинилися на стежці, що вела вгору, до скель.