Розділ 5

Якщо ви коли-небудь думали, що слово «закрито» — це просто слово, ви явно ніколи не говорили його людям, які щойно знайшли сенс життя в бурчанні за чашкою кави.

Бо «закрито» у Крайобриві прозвучало як особиста образа.

І як виклик.

Командир лицарів навіть не встиг красиво згорнути сувій.

— …закритим! — договорив він, і в цей момент у повітрі сталося щось дуже неправильне.

Тиша.

Така, що навіть чайка на другому поверсі забула, що вона чайка.

А потім пані Грелла повільно піднялася зі свого місця.

— Закритим? — перепитала вона.

Тон у неї був такий, ніби вона щойно почула, що хтось планує з’їсти її улюблену скумбрію.

Командир усміхнувся. Та сама усмішка. Відпрацьована. Смертельно дратівлива.

— Так, шановна. В інтересах гармонії та загального щастя.

— Я тебе зараз так гармонізую, — тихо сказала вона.

Керлай відчула, як по спині пробіг холодок.

— О ні, — прошепотіла вона. — Починається.

І почалося.

Першою полетіла ложка.

Ніхто не зрозумів, хто саме її кинув. Можливо, вона сама вирішила, що настав її зоряний час.

Ложка влучила в шолом одного з лицарів із таким дзвоном, що той на секунду забув, як дихати.

— Це напад! — вигукнув інший.

— Це відповідь, — відрізала вдова Марнет і жбурнула чашку.

Чашка не розбилася.

Вона влучила.

Це було важливіше.

— НІХТО НЕ ЗАКРИВАЄ МОЄ МІСЦЕ ДЛЯ СКАРГ! — загримів коваль, піднімаючи табуретку так, ніби це була зброя масового ураження.

— Я тільки почала ненавидіти понеділки! — закричала якась дівчина й кинула серветницю.

— У МЕНЕ АБОНЕМЕНТ! — верещав аптекар, розмахуючи пакетом із пігулками.

Лицарі розгубилися.

Це не входило в сценарій.

Їх вчили протистояти сльозам. Обіймам. Навіть істерикам.

Але не… табуреткам.

Один із них підняв спис.

Спис засвітився ніжно-рожевим світлом і випустив хмару ароматного туману.

— Заспокойтеся! — вигукнув він. — Відчуйте любов!

Туман накрив перший ряд клієнтів.

На секунду всі завмерли.

Потім пані Грелла вдихнула.

Повільно.

Дуже повільно.

— Це що… ваніль? — спитала вона.

— І троянда, — гордо сказав лицар.

Вона кивнула.

І з розмаху вдарила його рибою.

— Я НЕНАВИДЖУ ВАНІЛЬ!

Зал вибухнув.

Брум навіть не намагався зупиняти.

Він спокійно вийшов з-за бару, взяв рушник і, як обіцяв, почав бити ним тих, хто стояв занадто близько до кавоварки.

— Це зона стратегічного значення, — бурмотів він. — Відступити від зерен!

Керлай стояла посеред цього хаосу.

І сміялася.

Сміялася так, що ледве могла дихати.

— Ви… — видихнула вона, дивлячись, як вдова Марнет методично виганяє двох лицарів із дверей, погрожуючи їм чайником. — Ви всі… психи.

— Це твоя клієнтська база! — крикнув хтось із натовпу.

— І я вами пишаюся!

Один із лицарів спробував схопити її за руку.

Погана ідея.

Брум з’явився поруч так швидко, ніби телепортувався.

— Руки, — сказав він тихо.

Лицар відпустив.

— Розумний хлопчик.

Командир намагався відновити порядок.

— Громадяни! Це незаконно! Ви порушуєте указ Його Величності!

— А він порушує мій настрій! — вигукнула пані Грелла.

— Це державна справа!

— А це моя кава! — закричав хтось і жбурнув чашку.

Командир витер обличчя від кави.

Повільно.

Дуже повільно.

І вперше за весь час перестав усміхатися.

— Ви шкодуватимете, — сказав він тихо.

— Ми вже шкодуємо, що ви прийшли, — відповіла Керлай.

Пауза.

Погляди.

І тоді сталося неможливе.

Лицарі відступили.

Спочатку на крок.

Потім ще.

Потім розвернулися.

І… пішли.

Під дощем із серветок, ложок, лайки й морального осуду.

Двері зачинилися.

Тиша впала важко, як після бурі.

Усі стояли, задихані, розпатлані, щасливі.

Брум повернувся за бар.

— Хто розбив три чашки — платить.

— Я розбила п’ять! — гордо сказала вдова Марнет.

— Тоді ти платиш за сім.

Керлай обвела поглядом зал.

Цих людей.

Цей хаос.

Це місце.

І раптом зрозуміла щось дуже просте.

Вона більше не одна.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— Не дякуй, — відмахнулася пані Грелла. — Ми це для себе робили.

І це було ще краще.

***

Того ж вечора.

Готель «Срібна Лілея» був настільки правильним місцем, що навіть подушки там виглядали так, ніби їх затвердили наказом.

Едрік Солм сидів за столом.

Прямий.

Охайний.

З чашкою чаю, яку він не пив.

Перед ним лежав лист.

З печаткою Міністерства Почуттів.

Він уже знав, що там.

Але все одно відкрив.

«Інспекторе Солм.

У зв’язку з ескалацією антидержавної діяльності в місті Крайобрив, вам наказується:

1. Забезпечити негайне закриття закладу “Кафе “Нелюбов””.
2. У разі опору — застосувати протокол емоційного придушення.
3. У разі особистої зацікавленості — ігнорувати її.

Нагадуємо: почуття не повинні впливати на виконання обов’язків.

З повагою,

Міністерство Почуттів.»

Він перечитав.

Раз.

Другий.

Третій.

Руки були спокійні.

Занадто спокійні.

Це було погано.

Він відклав лист.

Підійшов до вікна.

Крайобрив дихав ніччю.

Десь у темряві світилося «НЕЛЮБОВ».

Теплим світлом.

Живим.

Він заплющив очі.

І побачив її.

Як вона сміється.

Як злиться.

Як дивиться на нього так, ніби бачить наскрізь.

— Я хотів, щоб усе не розвалилось… — тихо повторив він свої ж слова.

І вперше чесно відповів собі:

— А розвалилось.

Не місто.

Не кафе.

Він.

Його ідеальний план.

Його правильні рішення.

Його контроль.

Все це не витримало… її.

І того, що вона була справжня.

Він стиснув лист у руці.