Розділ 3

Існують люди, чия поява в кімнаті змушує повітря змінювати форму.

Одні приносять із собою радість. Інші — страх. Деякі пахнуть пригодами, небезпекою або грошима.

Едрік Солм приносив із собою відчуття, ніби вас зараз попросять заповнити три копії анкети.

Він стояв посеред «Нелюбові», прямий, бездоганний, випрасуваний до рівня морального тиску. Навіть пил у приміщенні, здавалося, сором’язливо осідав нижче, аби не торкнутися його чобіт.

Керлай дивилася на нього так, як люди дивляться на старий шрам: уже не болить, але дратує, що залишився.

— Чого став? — спитала вона. — Якщо прийшов померти від атмосфери, то місця біля вікна зайняті.

Едрік повільно відкрив папку.

Цей рух вона пам’ятала.

Колись він так само відкривав коробочку з каблучкою.

Щоправда, тоді виявилося, що там був список переваг їхнього потенційного шлюбу, розбитий на пункти, із графою «ризики» та додатком у двох примірниках.

— Я прибув у межах міністерського доручення, — сухо сказав він. — Для проведення офіційної перевірки закладу громадського харчування та емоційної відповідності державним нормам.

— Як романтично.

— Також для вручення попередження.

— А ось і квіти.

Він дістав сувій, розгорнув його і почав читати:

— «Кафе “Нелюбов” підозрюється в порушенні статей Кодексу Гармонійного Співіснування: стаття 2 — поширення песимізму; стаття 5 — публічне знецінення романтичних ідеалів; стаття 8 — естетичне пригнічення фасаду; стаття 11 — заохочення сварок…»

Він підняв очі на неї.

— Ти порушуєш сім статей кодексу й мій тиск.

У залі запала тиша.

Потім пані Грелла зареготала так голосно, що чайка на другому поверсі злякано закричала.

Керлай схрестила руки.

— То не стій. Перевіряй. У нас сервіс повільний, але зневага швидка.

Едрік злегка стиснув щелепу.

— Добре. Як посадова особа я мушу оцінити асортимент.

— Бруме, дай людині щось нудне.

— Є кип’ячена вода, — озвався гном.

— Чай, — відрубав Едрік.

— Один чай, — сказала Керлай. — І співчуття до нього окремо.

Чай подали за дві хвилини.

Едрік сів за столик біля вікна, розклав перед собою папку, чорнильницю, три пера різної товщини й маленьку лінійку.

— Він що, збирається креслити чай? — пошепки спитала вдова Марнет.

— Ні, — відповіла Керлай. — Він просто хворий.

Едрік зробив ковток.

Поморщився.

Записав щось.

Ще ковток.

Ще запис.

Минуло двадцять хвилин.

Потім година.

Потім дві.

Потім три.

Він сидів мовчки, прямий, як образа геометрії, і спостерігав.

За клієнтами.

За інтер’єром.

За Брумом.

За Керлай.

Особливо за Керлай.

Вона носила чашки, приймала замовлення, сварилася з чайкою, відганяла двох закоханих туристів, які зайшли «поіронізувати», і тричі ловила себе на тому, що дивиться, чи він ще там.

Він був там.

Як прокляття.

— Він дихає мені на нерви, — прошипіла вона Бруму.

— Він сидить за шість метрів.

— Його дихання дуже організоване. Я його чую.

— Це називається одержимість.

— Це називається колишній.

Брум задумливо кивнув.

— Гірша порода людей.

Під вечір Керлай не витримала.

Вона підійшла до його столика й різко поставила перед ним тарілку з печивом.

— За рахунок закладу.

Едрік глянув на тарілку так, ніби це був підкуп.

— Я не замовляв.

— Я теж не замовляла тебе, але життя буває жорстоким.

Він зітхнув.

— Керлай…

— Ні. Не цим тоном. Я пам’ятаю цей тон. Після нього завжди йде фраза «я все обдумав» і чиясь трагедія.

Едрік зняв рукавичку, поклав її рівно паралельно краю столу.

— Я виконую роботу.

— Ти завжди виконував роботу. Навіть коли ми вечеряли, ти ставив оцінку супу.

— Бо він був пересолений.

— Це була моя сльоза!

У залі хтось схлипнув від захвату.

Едрік потер перенісся.

— Ти не змінилася.

— А ти змінився?

Вона обвела його поглядом.

— Ні. Ти просто став дорожчим на вигляд.

На секунду його губи смикнулися.

Майже усмішка.

Майже людина.

— Ти відкрила заклад, який офіційно називається провокацією.

— Я відкрила місце, де люди можуть бути чесними.

— Чесність без такту — це агресія.

— Такт без чесності — це ти.

Це влучило.

Вона побачила.

Плечі напружилися. Пальці стиснули перо.

І тоді в повітрі щось клацнуло.

Не звук — відчуття.

Так буває перед бурею, коли небо ще чисте, але все живе вже знає: зараз комусь стане незручно.

Чорнильниця на столі підстрибнула.

Ложечка в чашці задзвеніла.

На другому поверсі чайка закричала так, ніби згадала податки.

Едрік повільно вдихнув.

— Не провокуй мене.

— Це буквально мій бізнес-план, — сказала Керлай.

Ще одна чашка тріснула.

Брум навіть не підняв голови.

— Якщо він спалить стіл, вирахую з чаю.

Едрік заплющив очі.

— Ти знаєш, що я не це мав на увазі.

— Ні, Едріку. Я ніколи не знала, що ти маєш на увазі. Бо замість слів ти завжди приносив документи.

У залі запахло драмою.

Клієнти інстинктивно відсунули стільці ближче.

Пані Грелла дістала сушену рибу.

Вдова Марнет сіла зручніше.

Хтось пошепки сказав:

— Почалося.

Керлай сперлася руками на стіл.

— Скажи їм. Давай. Розкажи, як ми розійшлися.

— Це приватне.

— Ти зачитував наші конфлікти в трьох копіях сімейному консультанту міністерства.

— Бо така процедура!

— Ось тому!

Вона випросталась і повернулась до залу.

— Добре. Раз уже ви всі тут, слухайте.

Усі слухали так уважно, ніби від цього залежали пенсії.

— Ми познайомилися два роки тому, — сказала Керлай. — Я тоді ще вірила, що охайний чоловік із добрими руками може бути цікавим.

— Я був цікавим.

— Ти сортував спеції за алфавітом.

— Це порядок.

— Це психічний крик.