Розділ 2

У кожному великому починанні настає момент, коли треба зробити щось символічне.

Королі коронуються. Герої витягають мечі з каменя. Маги викликають бурі, драконів або податкові перевірки.

Керлай Ворн стояла на драбині з банкою чорної фарби й пензлем у зубах.

— Якщо я впаду, — сказала вона вниз, не зводячи очей із дерев’яної дошки, — поховайте мене обличчям до світу. Я хочу востаннє подивитися на його розчарування.

— Якщо впадеш, я спершу скажу: «Я ж попереджав», — відгукнувся Брум, який тримав драбину однією рукою й пив каву другою. — А вже потім рятуватиму.

— Ви неймовірно підтримуючий партнер по бізнесу.

— Я гном. Ми емоції економимо.

Вивіска лежала на двох бочках перед входом до кафе. Нова, важка, з темного дуба, який Керлай виміняла у місцевого теслі на три срібняки, старий плащ і обіцянку ніколи більше не співати в його присутності.

— Я ж не співала.

— Саме тому й погодився, — сказав тесля.

Керлай занурила пензель у фарбу й вивела першу літеру.

Н

Потім другу.

Е

Потім усе слово, широкими, красивими, майже загрозливими літерами.

НЕЛЮБОВ

Вона відступила на крок і примружилась.

— Прекрасно.

— Загрозливо, — сказав Брум.

— Це стиль.

— Це привід для арешту.

Нижче вона дрібнішим шрифтом написала:

Приходьте ненавидіти клієнтів разом.

Брум повільно поставив чашку.

— Це вже не стиль. Це маніфест.

— Це реклама.

— Це напад на економіку гостинності.

— Тим краще.

Вона домалювала маленьке серце в кутку. Перекреслене.

Коли вивіску підняли над дверима, вулиця Обірваних Надій завмерла.

Першою зупинилася пані Грелла — продавчиня риби, яка не усміхалася з 1989 року й тому мала природну повагу Керлай.

Вона прочитала напис двічі.

Потім витерла руки об фартух.

— Нарешті.

І зайшла всередину.

Другим став листоноша.

Він подивився на вивіску, перехрестився, посміявся й теж зайшов.

Третьою була місцева вдова Марнет, яка славилася тим, що пережила трьох чоловіків і всіх трьох недолюблювала ще за життя.

Вона стояла хвилину, мовчки дивлячись на напис.

Потім сказала:

— Це мистецтво.

І стала в чергу.

До полудня черга простягнулася до кінця вулиці.

До другої години — завернула за ріг.

До третьої — місцевий коваль почав продавати табуретки людям, які втомилися стояти.

Крайобрив реагував так, ніби хтось нарешті відкрив храм їхньої справжньої віри: байдужості, втоми й чесного бурчання.

— Що вони тут роблять? — спитала Керлай, визираючи з-за штори.

— Те, чого не могли робити роками, — сказав Брум за баром. — Стоять у черзі без потреби прикидатися щасливими.

Усередині панував контрольований хаос.

Брум варив каву так швидко, ніби воював.

Чашки стукали.

Ложки дзвеніли.

Люди бурчали.

Хтось упустив тістечко й не вибачився.

І це була найтепліша атмосфера, яку Керлай бачила за останні роки.

На стіні вона повісила правила закладу:

1. Усмішка — за бажанням.
2. Розмова — необов’язкова.
3. Брехати про «ідеальні стосунки» заборонено.
4. Якщо хочете поплакати — серветки ліворуч.
5. Якщо хочете посваритися — другий поверх.

Під списком дрібно:

6. Не торкайтеся баристи. Він кусається.

— Я не кусаюся, — буркнув Брум.

— Це профілактика.

Перший скандал стався о четвертій годині наступного дня.

До дверей підійшов патруль Сердечної Варти. Що прибув з сусіднього міста.

Двоє юнаків у білосніжних мундирах з ідеально вкладеним волоссям і виразом обличчя людей, які щиро вірять у листівки.

Один прочитав вивіску.

Зблід.

Другий перечитав.

Зблід професійніше.

— Це… це що таке? — спитав перший.

— Бізнес, — відповіла Керлай.

— Ви не можете писати слово «ненавидіти» на фасаді закладу громадського харчування!

— Чому?

— Воно… негативне!

— А суп у вас позитивний?

Патрульний задихнувся від обурення.

— Це підриває державні цінності!

— Ні, — втрутився Брум, не відриваючись від кави. — Це підриває лише ваш настрій.

Черга позаду зареготала.

Одна бабуся крикнула:

— Дайте їм по ромашковому чаю, вони нервові!

Вартові зайшли всередину для перевірки.

Через десять хвилин вийшли з чашками кави.

Мовчазні.

Задумливі.

Трохи щасливі, хоча їм це явно не подобалося.

До вечора в Крайобриві не говорили ні про що інше.

Пекар казав, що це початок морального занепаду.

І одразу замовив столик на завтра.

Швачка стверджувала, що заклад аморальний.

І попросила місце біля вікна.

Міський аптекар заявив, що така атмосфера шкідлива для серця.

І купив абонемент на десять відвідувань.

Керлай стояла на терасі пізно ввечері й дивилася на безодню.

Унизу гуділо місто.

Усередині дзенькали чашки — Брум досі щось мив і проклинав людство.

На дверях погойдувалася вивіска.

НЕЛЮБОВ

Вона усміхнулась.

— Ти розумієш, що нас зненавидять у столиці? — спитав Брум, виходячи до неї з двома чашками.

— Сподіваюся.

Він подав їй каву.

— За перші вдалі дні.

— За перші скандали.

Вони цокнулися чашками.

Десь удалині співочий ліхтар затягнув баладу про вірність.

Керлай зробила ковток і сказала в темряву:

— Запізнився. Тут уже черга.

***

На сьомий день після відкриття «Нелюбові» Крайобрив прокинувся раніше звичного.

Не тому, що місто раптом стало працьовитим. Не перебільшуймо.

А тому, що на головній дорозі з’явилася карета Міністерства Почуттів.

Її було чути за милю: не колесами, а огидною урочистістю.

Карета була білосніжна, лакована, із золотими завитками у формі переплетених сердець. На дверцятах сяяв герб міністерства — дві руки, що тримають полум’яне серце з виразом обличчя людини, яка шкодує про свої життєві рішення.