Розділ 1

Якщо ви коли-небудь думали, що пекло — це місце з киплячою смолою та палаючими грішниками, то ви просто не були в Еларіні в день Свята Закоханих.

Уявіть собі: вулиці, вимощені рожевим каменем, який відбиває світло так, що ваше власне обличчя здається вам хворим і блідим. Ліхтарі співають. Так, ви не почулися. Співаючі ліхтарі. Кожен стовп на головному проспекті Королівської Романтики оснащений магічним кристалом, який на світанку починає виводити набридливі балади про «вічне кохання» та «серця, що б'ються в унісон».

Станом на сьому ранку Керлай Ворн чула ці балади шістнадцять разів. Вона їх ненавиділа. Вона ненавиділа їх ще до того, як прокинулася. Вона була впевнена, що десь у глибинах пекла (справжнього, без співочих ліхтарів) диявол особисто замовив собі таку саму систему, щоб мучити особливо стійких грішників.

— Заткнись уже про «сяючі очі», — прошепотіла вона, проходячи повз четвертий ліхтар. Ліхтар не заткнувся. Ліхтарі не вміють соромитися. Це частина проблеми.

Королівство Еларін — яке колись врятував від страшної пошесті бог романтики. Серйозно. Ви не могли вигадати чогось більш абсурдного, але історія є історія. Древній мор викосив половину населення, а потім з'явився Еросіел (так, його справді так звали, і він, за легендами, був низького зросту, з прищавим обличчям і комплексом велетня, але це викреслили з підручників). Еросіел подивився на страждання людей, зітхнув («драматично і зі сльозою, що котилася по щоці, наче він у мильній опері» — це рядок із особистих нотаток Керлай, яку б заарештували, якби хтось її прочитав) і проголосив: «Кохання переможе».

І воно справді перемогло. Мор відступив.

З того часу минуло триста років. І тепер кохання в Еларіні — це не просто почуття. Це державна політика. Це економіка. Це релігія, армія, судова система і, якщо вам не пощастило, то ще й тема для щотижневих звітів, які ви зобов'язані подавати до Міністерства Почуттів.

«Почуттів». З великої літери. З гербом у вигляді двох рук, що тримають палаюче серце. Патологоанатомічне видовище, на думку Керлай.

Вона зупинилася на перехресті вулиці Троянд та проспекту Ніжних Зітхань. На розі стояв патруль «Сердечної Варти» — хлопці в білосніжних мундирах із золотими нашивками у формі цукерок. Вони посміхалися. Вони завжди посміхалися. Це була їхня робота — посміхатися й перевіряти, чи достатньо ви закохані.

— Доброго ранку, пані! — проспівав один із них, наче він був не вартовим, а аніматором на дитячому святі. — Гарний день для кохання, чи не так?

— Гарний день для того, щоб мене залишили в спокої, — відповіла Керлай, не сповільнюючи кроку.

Вартовий зробив позначку в маленькому блокноті. Він мав право виписати їй попередження. Стаття 14, пункт 3: «Цинізм у публічному просторі карається громадськими обіймами». Якщо протягом тижня вона отримає три таких попередження, її прив'яжуть до лави для поцілунків на Центральній площі, і кожен перехожий зможе підійти й обійняти її «з метою підвищення емоційного тонусу».

Це було законно. Це було жахливо.

Але вартовий сьогодні чомусь не виписав штраф. Можливо, тому що він побачив її обличчя. Обличчя людини, яка щойно втратила все і приїхала на край світу — буквально на край карти, де гірські скелі обриваються в безодню зіркового пилу — доживати своє двадцятишестирічне життя.

Крайобрив.

Вона думала про це місто весь шлях від столиці. Дев'ять днів у диліжансі, який трясло так, що їй здавалося — її кістки самі себе зненавиділи. Дев'ять днів із попутниками, які безперервно обіймалися, цілувалися й питали її: «А де ваша половинка?», «А чому ви самотні?», «А ви знаєте, що самотність скорочує життя на сімнадцять років?»

Вона знала. Їй нагадували про це щодня. Іноді двічі.

Крайобрив зустрів її вогкістю. Повітря тут пахло не трояндами й ваніллю, а вогкою деревиною, морською сіллю (хоча моря не було — була тільки безодня) і чимось ще… небайдужістю? Байдужістю? Керлай вдихнула на повні груди й мало не заплакала від полегшення.

Тут, на краю світу, людям було глибоко наплювати на закони Великого Кохання.

Звісно, закони діяли. Вони діяли всюди. Але в Крайобриві їх… якось обходили. Місцевий гарнізон «Сердечної Варти» складався з трьох старих гномів, які спали більшість зміни. Останній штраф за похмурий вираз обличчя тут виписали дванадцять років тому, і то туристу зі столиці, який сам напросився.

Керлай сподівалася, що ця традиція збереглася.

Вона стояла перед старою будівлею на вулиці Обірваних Надій. Ні, вона не жартувала. Вулиця справді так називалася. І це було найщасливішим збігом у її житті.

Будівля була триповерховою, з тріснутими керамічними плитками на фасаді й вивіскою, яку вітер відірвав ще десять років тому. За склом — порожнеча й шар пилу такий товстий, що в ньому можна було писати пальцем. Колись тут був склад рибальського спорядження. Потім — нічний клуб «Підводна Течія» (закритий після інциденту з соматичною магією та трьома десятками непритомних відвідувачів). Потім — нічого. Просто пустка, яку ніхто не хотів орендувати.

— Я хочу, — сказала Керлай сама собі, дістаючи ключ. Господар, старий гном на ім'я Брум, віддав їй ключі майже безкоштовно. Вона не питала чому. Можливо, радий, що тепер є кому доглядати на цим місцем.

Вона відчинила двері.

Пилюка впала їй на голову цілою хмарою. Керлай чхнула раз, другий, третій, потім вилазкою витерла обличчя й посміхнулася. Вперше за два роки. Справжньою, не іронічною посмішкою.

— Ідеально, — сказала вона. — Тут пахне розпадом і забуттям. Тут пахне моїм настроєм.

Вона обійшла приміщення. Перший поверх — просторий зал із низькою стелею та великими вікнами, що виходили на північ. Саме туди, куди вітер з безодні приносив холод і відчуття, що світ ось-ось закінчиться. Другий поверх — маленькі кімнати, де можна влаштувати щось на кшталт «кімнат для сварки». Третій — тераса, з якої відкривався краєвид на безодню.

На неї Керлай піднялася останньою.

Вітер ударив в обличчя, розтріпав волосся, заліпив очі. Вона примружилася й подивилася вниз.