Шкварко

У парку, де квітли конвалії з барвінком, сидів качур Пероній, відклавши книгу убік. Він саме розмірковував, чому страус не вміє літати, коли помітив якийсь рух поруч із собою. Спочатку качур подумав, що це сусідський котик, який дуже полюбляв бігати, але, придивившись, зрозумів, що це цуценятко.

— Привіт! Я — Шкварко! — з куща вилізла голова, а потім і тулуб цуценяти. — Ти друг Дідо? Я його родич. Він про мене щось розповідав?

Пероній здивовано дивився на нього, намагаючись згадати, чи говорив щось його друг про маленького кумедного родича. А цуценя тим часом продовжувало:

— Я бігаю, стрибаю, катаюся, гавкаю, а ще дуже хочу дружити! Будеш зі мною дружити?

— Кря... — сказав Пероній, намагаючись придумати, що відповісти. — Шкварко, а коли ти зупиняєшся?

— Я не вмію зупинятися! — зрадів Шкварко. — Зупинятися дуже нудно! А тобі подобається читати?

— Так, кря... — відповів качур, знову відкриваючи книгу. 

— Добре тоді! — Шкварко покотився далі. Стриб-скок по траві, по квітнику, по калюжі, по лапі Дідо...

— Стій! Що ти робиш, Шкварко?! — скрикнув пес, піймавши цуценя за шкірку.— Ти розлякав метеликів і ледь не розчавив хробака!

— Ой… Я не хотів… Я просто радію...Вибач, Дідо! — Шкварко ледь не заплакав.

— Радість — це добре, — кивнув старий пес. — Але радість буває й тихою. Пора тобі цьому навчитися.

— А я думав, вона як феєрверк! — пробурмотів Шкварко.

— Ні, вона інколи шепоче. Правда, Перонію? — звернувся Дідо до друга.

— Що?.. Так-так, кря... радість буває тихою, — відповів качур, продовжуючи читати.

— Пероній дуже радіє, коли щось читає... Може, і ти навчишся читати. Що скажеш?

— Ні, читати нудно! — цуценя вже збиралося покотитися далі, але Дідо його знову затримав, тримаючи за шкірку.

— Помиляєшся, Шкварко. Читати дуже цікаво і радісно, адже букви люблять танцювати!

— Це як? — здивовано запитав він, підбігши до Перонія й зазирнувши в його книгу. — Але я нічого не бачу!

— Щоб побачити, потрібно знати літери, — буркнув качур.

Дідо голосно усміхнувся і сказав до маленького родича:

— А Пероній якраз тобі в цьому допоможе!

Качур підстрибнув на місці. Книга впала на землю, а шапка з’їхала набік.

— Кря-кря-я!... Чому саме я повинен його вчити? — образився він на друга.

— Тому що вам є чого навчитися одне в одного.

І Дідо дійсно мав рацію: їм було чого навчитися одне в одного.

Згодом Шкварко вивчив літери, навчився навіть трохи читати, а Пероній навчився радіти з усієї сили, як тільки вмів Шкварко.

У Перонія тепер було два друга, і він згадав те, про що майже забув: справжня дружба — це коли ти не просто поруч, а слухаєш, бачиш і радієш разом.