3

Микола Лісовський ніби сховався за свій консультантський стіл. Дубовий, масивний, надійний. Майже як стіна. Він був гарним консультантом, так казали клієнти. Навіть Тоня, близька подруга Ані, Маринчиної сестри. Ну і взагалі. Чомусь він мав гарну славу. 

Дівчина сиділа в кріслі непорушно, намагаючись стати непомітною і відмовчатись годину. Їй стало важко одразу, щойно Аня привела її до кабінету і за нею зачинились двері. Треба якось витримати. Маринка обдумувала, як скоротити своє перебування тут. Або принаймні що зробити, щоб час здався коротшим. Вона уявляла момент, коли вийде з кабінету.

Микола помітив на обличчі Марини не надто охайний, але виразний макіяж. Насичені кольори. Запалена шкіра густо вкрита тональними засобами. В голові консультанта промайнула скептична думка: “цікаво, вона хоч вмиває обличчя, перш ніж нанести макіяж”. Це було не про насмішку. Щось інше. Йому було тривожно і важко спостерігати, як молоді люди так вперто створюють зовнішню видимість, витрачають на це всі сили, замість елементарної турботи про себе, свій комфорт, розвиток, здоров’я. Власне, він теж був молодим — недавно йому виповнилось 35. Але мав багатий досвід. Мислив інакше. 

— Марино, про що ти хотіла б поговорити? 

Питання консультанта здалося Марині безцеремонним і грубим. Ніби вторгнення. Воно вирвало її з роздумів про те, як пошвише вирватись з цього кабінету, як витримати цю годину. Вона уявляла, як іде з Анічкою в кафе, і вони п’ють чай і смакують щось солоденьке. В теплі, комфорті і спокої. Уявляла, як отримає стипендію, купить нову білизну, парфуми і блиск, і тоді Антон точно побачить, що вона приваблива і захоче бути з нею. 

Микола переживав незвичну для себе ніяковість. Здається, з такими молодими важче працювати, ніж з 25+, як більшість його клієнтів. Зрадливе тіло тремтіло зсередини. Давно він не переживав нічого подібного. Потрібно якось рятуватись. Запитав перше, що спало на думку. 

— Я… Мені… Не знаю. Мені сестра сказала, що ви допоможете. Але все добре. Я не хочу ні про що говорити. Просто я не могла відмовитись.

Марина густо почервоніла, коли це вимовила. По-суті, сказала, неочікувано для себе, майже правду. Крім того, що все добре. І тепер цей чужий чоловік подумає про неї, що вона якась дурна, ненормальна. Хотілось ще глибше потонути в кріслі. Воно, до речі, було дуже зручним. Інтер’єр в кабінеті теж виглядав затишним. Якби не все це, тут хотілося б бути. Але говорити. З незнайомим дорослим чоловіком. Це занадто.

Від незручності дівчина закашлялась. 

Микола налив в чисту склянку воду зі свіжовідкоркованої пляшки, яку він напередодні підготував для себе. Вийшов з-за столу і підніс дівчині. 

Вона підняла на нього очі. Сльози полились самі.