1

Як же мені не хочеться за це братись. Наче щось стоїть поперек горла. Дивно. Я працюю вже років з десять і не боюсь нічого. З усім вмію справлятись. Але цього разу мені щось ніби заважає. 

Сьогодні до мене на консультацію прийде дитина. Ну, як дитина — 18-річне дівча. Її записала на прийом старша сестра. Це для мене вже знак, що людина сама за себе не відповідає. Та й чого хотіти від дітей. В такому віці їх вже вважають дорослими, але навіть смішно. Адже мозок ще не сформований, і вони майже не здатні на відповідальні рішення. Хоча як інакше вони щось зрозуміють, як не на власному досвіді. Але зараз не про це. Зазвичай я не працюю з такими випадками, коли людина приходить не сама, а хтось приводить. Втім, цього разу роблю виключення. Чомусь.

Я себе називаю  консультантом з особистісного розвитку. Хоча клієнти вважають мене психологом. 

Без різниці. Я знаю, що роблю. А саме — тільки те, що можу. 

Мені можуть висловити свої скарги на життя, проблеми, клопоти. А я допоможу людині почути себе. Якщо вона здатна. Бо якщо не готова — ніхто не допоможе. 

Навіть не знаю, чому я на це погодився. Напевно, через це нервую. 

Коли вона прийшла в кабінет, старша сестра зазирнула за нею, кивнула мені в знак привітання і наче проштовхнула її всередину. Я стояв, як вкопаний. Схоже, буде не просто.

Дівча одразу закам’яніло. Було видно, що вона ледь стримує дрижаки. Не від холоду — від страху, чи навіть — якогось жаху. А я чомусь пошкодував, що не натопив в кабінеті тепліше. В мене тут 20 градусів за Цельсієм, м’які зручні крісла, вікна зашторені в міру щільними бежевими жалюзі, щоб простір на вулиці не відволікав. Кондиціонер працює майже безшумно, але коли западає тиша, здається, що він кричить. Як от зараз.

Я не можу, не маю права її обняти, обгорнути ковдрою або помістити у ванну з теплою водою. Хоча здається, це єдине, що було б дієвим зараз. Але все, що я маю — тільки слова. Мені й самому стає холодно. Але я мушу вистояти. Для цього вона й прийшла. Навіть якщо її напівсилою заштовхнула сестра, а вона сама воліла б сховатись і не наближатись до жодного подібного місця. Я мушу дати їй безпеку, простір і почути. 

Ледве опановую себе. Слова впираються і хочуть застрягнути в горлі. Та я мушу їх виштовхнути. Давно я так не почувався. 

— Заходь, Марино. Можеш сісти, де тобі зручно. Мене звати Микола, я можу бути твоїм консультантом. Можна просто Микола. Як до тебе звертатись?

Коли врешті видихаю привітання, мені стає легше. Навіть вдається набрати в груди повітря, ненадовго відвести погляд і зауважити, як сильно я зголоднів. Після цієї консультації обов’язково пообідаю. 

Мені важко знову повернути погляд на неї. Я не можу не бачити: вона болить. Надто болить. Більше, ніж може кому-небудь сказати. Відчувати це нестерпно. Хоча саме через це я взявся працювати з людьми, через  таку здатність відчувати. Але в такі моменти ледь переборюю думку, що краще б не відчував ніколи нічого і працював би якимось вантажником, спортивним тренером, та хоч би й фермером. Тільки б не відчувати такого. Але я тут. Мабуть, насправді не міг би бути деінде інакше. 

— Марина, можна просто Марина.

Вона промовила тремтячим голосом, і, як мені здалось — одразу зніяковіла. Поки вона не заговорила, я вже встиг забути, що чекав від неї відповідь. Болить так, що хочеться вилізти на стіну, вирватись, не бути. Але я мушу. Я знаю, що мушу встояти. 

Вона, представившись, сіла на м’яке і глибоке чорне крісло в кутку. Коли я повернув до неї погляд, краєм ока помітив, як її обличчя почервоніло, і вона намагається його сховати, зігнувшись та спершись на руки. Дивлюсь на неї крадькома й обережно. Більше не можу. Кожен сантиметр, кожна секунда спостереження болить. Мені доводиться тримати себе. Якщо я не витримаю себе — не витримаю її. Це буде не просто провалом, а справжньою катастрофою. 

Сідаю за свій стіл в зручне ортопедичне крісло. Роблю повільний видих. Повільніший, ніж можу. Спираю руки на стіл. Гаразд. Я спробую. Мушу. Мушу впоратись з цим. Заради неї. Це і є сенс.