Глава 9

Мені важко згадати, коли востаннє я відчував підлогу так близько й так часто. Здається, цього тижня я вже встиг роздивитися кожну тріщину на тренувальній арені, кожну шорстку лінію, яку час і сотні ударів вибили з каменю. Коли падаєш так багато разів, підлога перестає бути ворожою. Вона стає знайомою. Майже рідною.

І кожного разу, коли я лежав на спині, ловлячи подих, розрізняючи, де в мене ребра, а де просто тупий біль, я бачив її. Піра стояла так, ніби час обтікав її, а не рухався повз. Вона не квапилася, не нахилялася, не викаблучувалася. Просто тримала спис легко, невимушено, так, ніби це був не тренувальний інструмент, а продовження її хребта.

Її тінь завжди падала рівно, наче спеціально чекала, поки я підведу погляд. Пасмо волосся вибивається з-під шпильки. Вона його не поправляє — дозволяє впасти на щоку. Погляд теплий, але зосереджений — уважніший, ніж дозволяє проста тренувальна рутина. Наче вона вивчає не мої помилки, а мою впертість. Не удари, а реакції. Не тіло… а щось під ним.

— Ще раз? — її голос щоразу звучав так, наче вона не сумнівається у відповіді. Навіть якщо я дихаю, наче щойно пробіг десять кілометрів по піску.

І я піднімався. Бо поки я стою — я рухаюсь. Моє тіло досі не моє. Воно ще не знає мене. Кожен м’яз сперечається з пам’яттю, що лишилася від іншого життя. Рухи хочуть бути точними, але виходять ривчастими. Сила хоче бути контрольованою, але вислизає. Аура хоче слухатися, але вона то спалахує, то гасне, немов у руках невпевненого музиканта, який знає мелодію, та ще не вміє тримати інструмент.

Але… є зміни. Баланс. Він повертається. Плечі вже не кричать після кожного удару. Стопи реагують швидше, ніби згадують старі рефлекси, сховані десь глибоко під шкірою. Дихання більше не видає мене, я контролюю ритм. А біль — тепер сигнал, а не перешкода. І я навчився чути його.

Побут у Біконі, звісно, робив усе ще цікавішим. Одного разу, дрімаючи в обід, я прокинувся від того, що мене буквально тягнуть за ногу з ліжка.

— Джоне! Ми не можемо запізнитись! Млинці не чекатимуть! — голос Нори був надто веселий для шостої ранку.

Підлога зустріла мене лицем.

— Можна хоч іноді будити словами? — пробурмотів я.

— Можна, — вона знизала плечима, — але в чому тоді пригоди?

Піра намагалася не сміятися. Рен намагався не вбити Нору. Обоє з цим не впоралися.

Наступного дня я відкрив двері ванної, думаючи лише про холодну воду, і… Пара. Рушник. Піра. Краплі води переливаються по її ключицях. Волосся злиплося темнішими хвилями. Рушник тримається на ній лише силою моралі — і то сумнівною.

— Доброго ранку, Джоне, — вона сказала це так невинно, як тільки могла чемпіонка Містралю, загорнута у рушник. — Я саме закінчила. Але якщо хочеш приєднатися…

— Ні! — я розвернувся так швидко, що мало не вибив собі плече, і пішов із кімнати.

Рен: — Ти живий?
Я: — Ні.
Нора: — Ти закохався.
Я: — Я. Хочу. Померти.

А через хвилину Піра вийшла абсолютно спокійно й сказала:

— Він просто не очікував побачити мене так рано.

Я захлинувся повітрям. Але вона усміхнулася так тепло, що навіть сором здався легким.

Команда RWBY теж не давала спокою. Ліжко Рубі висіло на ланцюгах, як імпровізована гойдалка. Блейк сиділа на троні із книжок, як королева хаосу. Вайс намагалася стримати крик. Ян стояла у футболці, що ще не надіта до кінця, оголивши живіт, від якого мої думки почали робити неправильні вибори.

— Арк… тікай, — сказала вона.

Я втримав покерфейс.

— Ми йдемо вечеряти. Ви з нами чи ні?

Говорячи цю фразу, я відступав спиною до дверей, а потім миттєво вискочив з кімнати. Щось важке ударило в двері за моєю спиною.

Вайс видихнула крізь зуби:

— Хоч хтось у цій школі має пристойність?

На історії Рубі малювала в зошиті мій револьвер. І мені стало цікаво.

— Це револьвер, він для мене? — спитав я.

— Це револьвер з калібром гвинтівки й пиловими патронами! — прошепотіла вона з блиском злого генія в очах.

— Ти знищиш мене.

— Так! — кивнула вона. — Але красиво!

— Тоді мені ще потрібні гранати та компактна складна снайперська гвинтівка з глушником.

Не встигли останні слова злетіти з мого язика, як я відразу про це пожалкував, адже з очей цієї маленької дівчинки на мене дивився хижак. Але мене врятував професор Ублек, якого привернула наша розмова:

— Містер Арк. Міс Роуз. Поверніться до теми, якщо можливо.

На уроці Глінди Гудвіч у мене знову був поєдинок із Вінчестером. Я був не дуже задоволений результатом. Він зламав би мені плече, якби не аура — але я виграв цей бій фактично вигриз його зубами. І це був перший раз, коли я відчув, що рухаюсь у правильному напрямку.

Хоча Ян по-своєму відзначила це:

— Ти або божевільний, або хочеш когось вразити.

Піра стояла неподалік. Робила вигляд, що не слухає. Але я відчував її погляд між лопатками.

POV Піри Нікос

Тиждень у Біконі — і світ наче живе у двох вимірах. Один — шумний, гучний, метушливий. Другий — там, де тренується Джон Арк.

Я знала багатьох учнів. Бачила тих, хто мріяв бути героями, але ламався від першої ж поразки. Бачила й таких, що приходили в Бікон за славою. Джон — не схожий ні на тих, ні на інших. У ньому є щось… несподіване. Наче він живе вдруге. Наче знає більше, ніж говорить.

І я не можу пояснити, чому кожного разу, коли він падає, я не бачу слабкість. Я бачу… намір. Волю. Ритм. Силу, яка ще не вміє себе показати.

Він падав часто. Дуже часто. Перші дні я навіть хотіла зменшити інтенсивність. Та він вставав так швидко, з такою впертістю, що будь-яка жалість була б для нього образою. І кожного разу, коли він піднімався, я ловила себе на тому, що спостерігаю довше, ніж дозволено.

Його дихання важке, гаряче. Волосся прилипло до лоба. Аура тремтить навколо нього тендітним світлом, але тримається. Його тіло рухається несинхронно, але… я бачу, як щодня воно слухається краще.