Car wash in the rain

Після того його «це звучить як попередження 😉» Денис зник.

Ну, не так щоб зовсім пропав для світу.

Ми перекидалися сухими повідомленнями раз на два дні, суто тримаючи зв'язок.

Він не ігнорив, не вмикав «холодного мачо». Він просто... філігранно тримав дистанцію.

Наче качав мене на емоційних гойдалках.

І це бісило мене просто до нестями!

Тепер кожне банальне «привіт, як день?» від нього перетворювалося на подію століття. Я ненавиділа себе за цю слабкість.

Минуло кілька днів. Пари, статті для сайту, зал, гуртожиток. Все як завжди, але мені вже ніфіга не було «як завжди». Я ловила себе на тому, що кожні двадцять хвилин оновлюю Instagram. Просто перевірити директ. Ага, звісно, Кріс, кого ти обманюєш.

Соня вже відкрито з мене кепкувала:

Соня: - Кріс, ти або закохалась, як першокурсниця, або тебе підкупив якийсь мажорчик.

Я: - Відчепись.

Ліза: - Ні, ну реально. Ти навіть коли заварюєш отой свій пресований чай, усміхаєшся в екран так, наче тобі Ден акції Apple подарував.

Я: - Боже, які ви драматичні... Займіться своїм життям!

Але проблема була в тому, що ці дві відьми мали рацію.

Того вечора я поверталася з тренажерки пішки. Надворі різко потемніло, повітря пахло дощем, а в навушниках ліниво тягнули свій вайб Arctic Monkeys.

Мені навіть подобалася ця самотність, поки небо буквально не розірвало навпіл.

Гроза почалася миттєво. І це був не романтичний літній дощик для зйомок мелодрам, а справжній кінець світу. Вітер майже збивав з ніг, блискавки лупили одна за одною, а злива стіною за хвилину промочила мене до нитки.

- Та ви знущаєтесь! - гаркнула я в порожнечу, забігаючи під навіс цілодобової автомийки самообслуговування.

Тільки-но я витягла мокрий телефон, щоб настрочити дівчатам «рятуйте», як за спиною, крізь шум води, почувся низький, до болю знайомий трохи хриплий голос:

- Ну звісно. Хто б сумнівався, що я знайду тебе саме тут.

Я різко обернулася й ледь не впустила телефон на мокру плитку.

Денис.

Він стояв усього в метрі від мене. В чорній вільній футболці, яка від вологи потемніла й обліпила його широкі плечі, з краплями дощу, що повільно стікали по шиї прямо за комір. Волосся розпатлане, мокре...

І, Господи, чому цей придурок навіть під зливою виглядав так, ніби щойно зійшов з дошки Pinterest?

Я: - Що ТИ тут робиш?!

Денис сперся плечем об металеву стійку боксу й засунув руки в кишені, розглядаючи мене з ніг до голови.

Денис: - По-перше привіт, Мала 😉 А по-друге, хотів запитати тебе те саме. Ти вирішила загартовуватися перед сесією?

Я: - І тобі привіт) 😒😒. Я йшла з залу!

Денис: - Під всесвітнім потопом? Логічно.

Я закотила очі й хотіла було щось вставити про його «екстрасенсорні здібності», аж раптом перевела погляд на себе і... очманіла.

Моя біла спортивна футболка. Мокра. Наскрізь. Вона буквально перетворилася на другу шкіру, абсолютно нічого не приховуючи.

Ой.

ОЙ, НІ-НІ-НІ.

Я моментально схрестила руки на грудях, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому.

Звісно, цей гад усе помітив. Його погляд на секунду затримався нижче мого обличчя, темні карі очі помітно потемнішали. Денис повільно провів кінчиком язика по нижній губі, а потім демонстративно відвернувся в бік дороги, ніби випробовував власну силу волі.

Денис: - Кріс...

Я: - Що? - голос прозвучав занадто тихо.

Денис: - Ти зараз або перевіряєш мене на міцність, або реально не розумієш, що твориш.

Я: - Не дивись тоді! Хто тебе просить?

Він знову повернув голову до мене, зробивши крок уперед. Дистанція між нами скоротилася до якогось небезпечного мінімуму. Я відчула теплий шлейф його парфуму Tom Ford, змішаний із запахом грози та м'яти.

Денис: - А ти думаєш, це так просто - не дивитися? Коли переді мною стоїть таке...

У цей момент небо знову вибухнуло громом. Від несподіванки я здригнулася й абсолютно машинально, шукаючи опору, вчепилася пальцями в його мокре передпліччя. М'язи під моєю долонею миттєво напружилися мов камінь.

Ми обоє завмерли. Шум зливи навколо ніби став приглушеним. Денис повільно опустив погляд на мої пальці, що стискали його руку, а потім перевів його на мої очі. Стриматися ставало дедалі важче - це читалося в кожному його подиху.

Денис: - І після цього ти знову будеш вмикати свою броню й розказувати, що це просто «випадковість»?

Я: - Це... це був рефлекс на грім.

Денис: - Мг, звісно, - він зробив ще один короткий крок, змушуючи мене трохи відступити назад, поки я не вперлася лопатками в холодну стіну мийки. - А сторіс з моїм фото - теж рефлекс? А Måneskin на повторі?

Боже, він знав усе. Він читав мене як відкриту книгу, і це зводило з розуму.

Я: - Денис, припини...

Денис: - Кріс, я чесно намагався дати тобі простір. Чекав, поки ти сама розберешся зі своїми страхами. Але ти мені взагалі не допомагаєш.

Я: - Бо ти сам мене постійно провокуєш! - випалила я, важко дихаючи.

Він ледь замітно посміхнувся кутиком губ, нахиляючись до мого вуха:

Денис: - Бо мені до бісиків подобається, як твій контроль тріщить по швах, коли я поруч.

Придурок. Самовпевнений, нахабний...

Я вже відкрила рот, щоб видати йому порцію своєї фірмової грубості, аж раптом на автомийці згасло світло. Повністю. Навколо запала абсолютна темрява, яку розрізали лише рідкісні спалахи блискавок та тьмяне світло далекого вуличного ліхтаря.

- Та ну нахрін... - одночасно вирвалося в нас обох.

І в ту ж секунду автомийка вирішила, що нам мало адреналіну. Якийсь датчик чи збій у системі через грозу запустив автоматичну чистку боксу прямо поруч із нами.

Я злякано скрикнула, втрачаючи рівновагу на мокрій, слизькій плитці, і... просто влетіла грудьми в його торс.

А цей гад... замість того, щоб злякатися, просто голосно, щиро засміявся, закидаючи голову назад. Його сміх вібрував прямо в мої долоні, якими я вперлася в його груди.