it’s my phone !!

Минуло кілька днів.

І я офіційно могла визнати:

це вже переставало бути просто фліртом.

Бо нормальні люди не думають про одного конкретного хлопця двадцять чотири години на добу. Не згадують його голос перед сном. І точно не ловлять себе на думці, що будь-яка чорна BMW у місті тепер автоматично асоціюється лише з ним.

Це було тупо.

І найгірше - я нічого не могла з цим зробити.

Я сиділа в нашій кімнаті на підвіконні, загорнувшись у величезну сіру худі, й бездумно гортала Instagram. За вікном тихо моросив дощ, у кімнаті гуртожитку було підозріло тихо - Соня пішла кудись із Максом, до речі, з того вечора ці двоє ні на мить не переставили спілкуватись)) але поки що, ще не у відносинах :/ . Тож я залишилась сама зі своїми геніальними думками й холодною кавою.

Точніше - з думками про Дениса.

Знову.

Після нашого крайнього діалогу в машині -  все стало ще гірше.

Бо замість того, щоб злякатись моїх заскоків і дистанції, він чомусь залишився поруч. Не тиснув. Не ображався. Не включав оце чоловіче «ну й пофіг тоді».

Він просто... чекав.

І це ламало мене набагато сильніше, ніж якби він поводився як мудак.

Я машинально оновила стрічку ще раз, поки телефон раптом не завібрував.

Instagram.

Я відкрила сповіщення - і зависла.

«den_bondarenko accepted your follow request».

Я насупилась.

Стоп.

Що?..

Я повільно відкрила його профіль.

Підписка справді була.

Причому оформлена ще декілька днів тому.

У мене буквально відкрився рот.

- Та ну нахрін...

Я швидко зайшла в список підписок.

Денис.

Чортів Денис.

Сидів там абсолютно спокійно, ніби так і треба. І тут мене різко накрило спогадом.

Той вечір. Його BMW. Музика. Коли він підключав мій телефон до Bluetooth.

Я завмерла.

А потім повільно прикрила очі рукою.

— Боже...

Цей придурок підписався на себе з мого телефону.

І що найгірше - мені навіть не хотілось злитися.

Навпаки.

Я сиділа посеред кухні й посміхалась, як ідіотка.

Бо це було... дуже в його стилі.

Тихо.

Нахабно.

Самовпевнено.

Без:

«Дай свій інст».

Без дешевого підкату. Без показухи. Просто взяв і зробив.

Я відкрила його профіль ще раз, у нього було лише 3 фото профілю та декілька закріплених актуальних сторіс:

Фото з друзями. Машина. Нічне місто. Якісь дурні меми в актуальних.

І він.

Абсолютно спокійний на кожному фото.

Наче людина, яка взагалі не сумнівається в собі. І чомусь це дратувало мене страшенно. Особливо тому, що я поруч із ним, навпаки - сумнівалась у всьому. У собі. У своїх реакціях. У тому, що взагалі відбувається між нами. Бо це вже давно перестало бути чимось легким. Я реально почала до нього прив'язуватись.

І це лякало.

Мені не хотілось перетворювати все в банальну історію «переспали - розійшлись». Не хотілось потім робити вигляд, що нічого не сталось. Не хотілось знову збирати себе по шматках, якщо раптом для нього це все виявиться набагато простішим, ніж для мене.

А проблема була в тому... що Денис зовсім не виглядав людиною «на одну ніч». Ні, він то може й має такий вигляд, але явно не для мене..

І від цього ставало ще страшніше.

Я машинально відкрила його сторіс.

Темна дорога. Нічне місто. Тиха музика.

І короткий підпис:

«Нарешті нормальний вечір».

Я фиркнула собі під ніс.

- Господи, який ти самовпевнений...

Але вийти зі сторіс чомусь не змогла.

Бо мені подобалось дивитись на речі, які подобались йому.

Подобалось слухати музику, яку він кидав у сторіс. Подобалось відчувати цю дивну присутність людини навіть через екран телефону. І це вже реально ставало проблемою. Я кинула телефон на стіл.

Полежала рівно хвилину.

А потім знову взяла його в руки.

- Ну й хвора ти людина, Кріс...

Я відкрила галерею.

Фото з того вечора було багато:

коктейлі, Соня, Ліза, розмиті вогні бару,

моє тупе фото в дзеркалі жіночої вбиральні,

відео, де Макс кричить слова якоїсь пісні. І одне фото.

Випадкове.

На ньому Денис сидів за столом, трохи повернувши голову в мій бік.

Не в камеру.

На мене.

І навіть на фото цей погляд був... занадто.

Наче він уже тоді щось собі вирішив.

Я зависла на цьому кадрі довше, ніж треба.

А потім - сама не зрозуміла як - виклала його в сторіс.

Без підпису. Просто фото. Але з піснею на фоні, яка в мене тепер назавжди закарбувалася в памʼяті - в хорошу згадку про той вечір..

Måneskin - ZITTI E BUONI

І одразу ж відчула, як серце десь тупо провалилось вниз.

- Кріс, ти хвора...

Я вже хотіла видалити сторіс, коли зверху висвітилось:

«den_bondarenko liked your story».

Через двадцять секунд.

Я витріщилась у телефон.

- Та він що, сидів і чекав?..

І ніби цього було мало - одразу прилетіло повідомлення.

Денис: - Ого.

Я закотила очі.

Я: - Що «ого»?

Декілька секунд друку...

Денис: - Я, значить, тепер офіційно існую в твоїх сторіс?)

Я мимоволі посміхнулась.

Я: - Не придумуй собі зайвого.

Денис: - Пізно.

Боже.

Я відклала телефон.

Потім одразу взяла назад.

Це вже реально було схоже на залежність.

Я: - Ти взагалі нормальний?

Денис: - Ні. Але ти, здається, це вже помітила.

Я тихо засміялась собі під ніс.

І чорт...

мені подобалось листуватись із ним.

Занадто сильно.

Телефон знову завібрував.

Денис: - До речі.

Я: - Мм?

Денис: - Ти доволі довго не помічала, що підписана на мене.

Я різко завмерла.

Ах ось воно що.

Я: - Тобто ТИ це зробив?!

Денис: - Не розумію про що ти.

Я: - Денис.

Денис: Що? Це була дуже акуратна операція.

Я не витримала й голосно засміялась.

- Господи...

Я: - Ти заліз у мій телефон.

Денис: - Технічно - я підключав музику.