Fast lane & slow kisses ;)

Нічне місто миготіло за вікнами BMW розмитими жовтими плямами. Світлофори, мокрий асфальт, вивіски цілодобових магазинів - усе зливалось у суцільний нічний шум.

Після фрази Дениса в салоні стало якось підозріло тихо.

«Дуже навіть вчасно».

Боже.

Та хто взагалі таке говорить у перший вечір знайомства?..

Я нервово сильніше стиснула кермо й мовчки рушила далі. На фоні тихо грали Måneskin, а Денис сидів поруч, ліниво відкинувшись на сидіння. Ніби взагалі нічого не сталося.

Хоча сталося.

І ми обоє це прекрасно відчували.

Ми мовчали хвилин п'ять. І це вже починало мене дратувати.

Я: - Ну і чого ти посміхаєшся?

Денис перевів на мене погляд.

Денис: - Та думаю просто.

Я: - О ні. Це ніколи нічим хорошим не закінчується.

Він тихо хмикнув.

Денис: - Повір, у мене зараз така сама думка.

*Ой, та не дивись ти так спокійно...

Ненавиджу людей, які вміють тримати себе в руках.

Я намагалась дивитись тільки на дорогу, але це ставало дедалі важче. Особливо коли він сидів так близько. Особливо коли випадково торкався рукою коробки передач саме тоді, коли я туди тягнулась.

І от тут мене переклинило.

Я різко обігнала одну машину.

Потім ще одну.

Денис мовчав секунд десять.

А потім дуже повільно повернув голову до мене.

Денис: - Кріс...

Я: - Мм?

Денис: - Ти зараз серйозно шашкуєш на моїй машині?

Я не стримала посмішку.

Я: - А що? Страшно?

Він кілька секунд дивився на мене абсолютно ошелешено.

Денис: - Стоп... ТИ?

Я: - Та що «я»?

Денис: - Ти весь вечір сиділа така правильна. Вся з цих ваших «не торкайся мене», «тримай дистанцію», «я серйозна дівчинка»...

Я: - А зараз?

Денис: - А зараз ти летиш по місту так, ніби тебе хтось кинув прямо посеред Форсажу.

Я голосно засміялась.

Я: - Не перебільшуй. Я нормально їжджу.

Денис: - Кріс, ти щойно підрізала таксі.

Я: - Воно повільно їхало.

Він сперся головою об сидіння й почав сміятись.

По-справжньому.

Не отою своєю стриманою усмішкою, а нормально.

І чорт...

Мені сподобалось, що це через мене.

Я навмисно ще сильніше натиснула на газ.

Денис одразу схопився рукою за ручку над дверима.

Денис: - Та ну нахрін. Я не хочу померти в двадцять чотири.

Я: - Пізно. Ти вже сів у машину до психічно нестабільної жінки.

Він повернувся до мене й примружився.

Денис: - От зараз я починаю розуміти чому твої подруги тебе бояться.

Я фиркнула.

Я: - Вони мене не бояться.

Денис: - Ага. Вони тебе «mommy» називають. Це ще страшніше.

*Я мало не засміялась знову.

Місто майже спорожніло. Дороги були мокрі після дощу, музика тихо грала на фоні, а в салоні пахло його парфумом і кальяном.

І все б нічого.

Але він продовжував дивитись.

Не в лоб. Не нахабно.

Просто... занадто уважно.

Я відчула це боковим зором.

Я: - Якщо ти ще хвилину будеш так дивитись, я реально кудись впишусь.

Денис навіть не відвів погляду.

Денис: - Я просто намагаюсь зрозуміти як в одній людині поміщається стільки протиріч.

Я: - В сенсі?

Денис: - Ти або хочеш втекти від мене, або спеціально мене провокуєш. І я поки не зрозумів що саме сильніше.

...

Блін.

Я різко перевела погляд на дорогу.

Я: - Сам придумав - сам образився.

Він тихо засміявся собі під ніс.

І чомусь це ще більше почало мене нервувати.

Через хвилин десять Денис раптом сказав:

- Зупини машину.

Я: - Навіщо?

Денис: - Бо я зараз або попрошу тебе їхати повільніше, або...

Він замовк.

Я: - Або що?

Він повернув голову до мене.

Денис: - Або поцілую тебе, щоб ти перестала мене бісити.

...

ЩО.

Я аж нервово засміялась.

Я: - Ти зараз серйозно?

Денис: - Абсолютно.

*Боже, який же він іноді самовпевнений придурок...

Але проблема була в тому... що в мене від його слів буквально пішли мурашки по всьому тілу, і як то кажуть «метелики в животі».

Я сама не зрозуміла навіщо звернула до майже порожньої набережної.

Машина плавно зупинилась біля тротуару.

Двигун тихо працював.

Навколо - ні душі.

І от тепер мені стало по-справжньому ніяково.

Бо в русі думати було легше.

Я повернулась до нього.

Я: - Ну?

Денис сидів занадто близько.

І дивився так, ніби зараз реально намагався себе стримати.

Денис: - Ти спеціально це робиш?

Я: - Що саме?

Він ковзнув поглядом по моїх губах.

Денис: - Оце своє «то підпусти, то відштовхни».

Я нервово усміхнулась.

Я: - А ти спеціально мене дратуєш весь вечір?

Він тихо хмикнув.

Денис: - Ну якщо чесно... мені просто дуже подобається дивитись як ти нервуєш.

*Придурок.

Я вже хотіла щось відповісти, але він раптом взяв мене за зап'ястя.

Цього разу впевненіше. І одразу стало тихо. Прям занадто. Я відчула як він великим пальцем провів по моїй руці, а потім нахилився ближче.

Повільно.

Без оцієї дешевої наглості.

Наче залишав мені шанс відмовити.

І, мабуть, якби він поводився інакше - я б реально його відштовхнула.

Але він не тиснув.

І це було найгірше.

Бо я сама потягнулась до нього першою.

Наші губи торкнулись дуже обережно.

Ніби ми обоє боялись злякати цей момент.

У мене всередині буквально все перевернулось.

Теплі губи. Його рука на моїй шиї.

Те, як він тихо видихнув мені в губи, ніби сам не вірив, що це реально відбувається.

І чорт...

Це було занадто правильно.

Поцілунок тривав всього декілька секунд.

Але для мене ніби пройшла ціла вічність.

Поцілунок вийшов зовсім не таким ніжним і «кіношним», як я собі колись уявляла.

Швидше... нервовим.

З тим самим накопиченим напруженням за весь вечір.

Коли ми відсторонились, я ще декілька секунд сиділа мовчки, намагаючись нормально дихати.