Night roads & overthinking

Двигун тихо заревів, коли я натиснула кнопку старту.

Коли я сідаю за кермо будь-якого автомобіля, у мене є правильно - коли я за кермом, має грати моя музика.

Я повернулась до Дениса, щоб подивитись йому в очі:

Я: - Денис, у мене правило: я за кермом - моя музика) тож дай я підключусь)))

Денис засміявся та взявши мій телефон, який лежав між нами, вніс всі дані, щоб підключитись до системи.

Денис: - Все для тебе, Мала)

Дуже насторожило і водночас так зігріло сердечко оце слово «Мала»..

Отже, мене зараз не хвилювало нічого окрім цього правила, я підключилась до звукової системи, і увімкнула свій улюблений альбом гурту Måneskin.

Денис: - Маєш гарний смак в музиці ;)

Я: - Дякую).

Тільки через хвилин 5 до мене дійшло, що коли під гуртожитком ми тільки сіли в машину Дена - теж грала одна з пісень Måneskin. Цікаво))..

Коли я включаю те, що мені подобається - я себе почуваю хоч на краплинку спокійніше. Так би мовити, це моя зона комфорту.

Я міцніше стиснула кермо, швидко налаштовуючи дзеркала під себе.

Господи, Кріс... Спокійно. Це просто машина. Просто дорога. Просто п'ятеро людей у салоні. І просто хлопець, який сидить поруч та дивиться на тебе так, ніби бачить тебе наскрізь.

І от чесно?.. У той момент коли я почала їхати я відчула себе не «mommy» нашої компанії, а людиною, яка добровільно погодилась на нервовий зрив.

Ну супер.

Макс із Сонею одразу зайняли задні сидіння. Точніше - Соня зайняла сидіння, а Макс майже ліг на неї зверху, продовжуючи щось смішно розповідати.

Ліза з Кірілом сіли позаду мене й уже через хвилину почали тихенько сперечатись про те, хто з них забув оплатити кальян.

А Денис...

Він сів поруч на пасажирське сидіння. Спокійно. Без зайвих слів.

Лише кинув короткий погляд на мої руки на кермі. І чомусь саме від цього погляду я почала нервувати ще більше.

Я: - Якщо ми зараз вріжемось, то це буде повністю твоя вина.

Денис тихо засміявся.

Денис: - Чому моя?

Я: - Бо ти сидиш занадто спокійний. Мене це дратує.

Він повернув голову до мене.

Денис: - А як мені ще сидіти? Я ж сказав, що довіряю тобі.

Боже.

Знову ці його фрази.

Я різко перевела погляд на дорогу, виїжджаючи з парковки. Не треба таке говорити, Денис. Особливо мені. Бо я вже починаю звикати до того, як це звучить.

***

Нічні Суми були майже порожні.

Світло ліхтарів ковзало по мокрому асфальту, музика в салоні грала дуже тихо, а місто за вікнами виглядало якимось нереально спокійним. І саме зараз до мене нарешті почало доходити все, що сталося за цей вечір. Що ще вчора ввечері я збиралась просто піти «на каву» з дівчатами.

А зараз я везу додому компанію напівп'яних людей на BMW хлопця, який за декілька годин встиг залізти мені десь глибоко під шкіру.

Клас.

Просто чудово.

Соня раптом нахилилась між сидіннями:

- Кріс.

Я: - Мм?

Соня: - Ти світишся.

Я мало не вдарила по гальмах.

Я: - ЩО?!

Макс одразу заржав:

- Та вона весь вечір світиться, ти тільки зараз помітила?

Ліза сонно засміялась десь позаду:

- Я вам казала...

Я: - Боже, закрийтесь всі дружно.

Денис поруч мовчки дивився у вікно, але я чітко бачила в склі його посмішку.

І це чомусь бісило найбільше. Бо він нічого не говорив. Не підколював. Не намагався мене присоромити. Він просто сидів поруч так, ніби йому достатньо було самого факту, що я тут.

А я...

Я ненавиджу, коли люди викликають у мені такі емоції. Це небезпечно.

Коли тобі стає добре поруч із кимось - ти автоматично стаєш слабшим.

Бо потім ця людина має владу зробити тобі боляче. А я більше не хочу проходити через це. Не хочу знову збирати себе по шматках через когось.

Я настільки задумалась, що навіть не помітила, як Денис тихо звернувся до мене:

- Кріс.

Я: - Що?

Денис: - Ти зараз знову десь не тут.

Я фиркнула.

Я: - Може я просто думаю як вижити, поки везу вас всіх.

Денис: - Ні.

Пауза.

Денис: - Ти знову накручуєш себе.

Я на секунду стиснула щелепу.

Ну от як він це робить?..

Чому він постійно бачить більше, ніж я показую?

Я: - Ти завжди такий спостережливий?

Денис ледь повернув голову в мій бік.

Денис: - Тільки коли людина мені цікава.

...

Ой.

ОЙ НІ.

Моє серце реально зараз пропустило удар чи мені здалось?.. Я швидко відвернулась до дороги.

Не дивись на нього.

Не думай про це.

Не аналізуй його слова.

Бо якщо ти зараз почнеш копатись у цьому - ти пропала.

***

Першими ми завезли Макса.

Він вийшов із машини, сперся руками на моє відкрите вікно й абсолютно серйозним голосом сказав:

- Кріс, бережи цього дибіла.

Я: - Максе, йди додому.

Макс: - Нє, я серйозно. Він нормальний.

Соня одразу штовхнула його в плече:

Соня: - Ти п'яний, припини.

Але чомусь після його слів у салоні на секунду стало дуже тихо. Я краєм ока глянула на Дениса. Він дивився прямо перед собою. Спокійно. Ніби взагалі не почув цього.

Тільки пальці на його руці ледь помітно стиснулись.

***

Після Макса ми висадили Лізу та Кіріла.

Ліза перед тим як вийти нахилилась до мене й тихенько прошепотіла:

- Тільки не тікай від нього одразу, добре?

Я закотила очі.

Я: - Ви всі сьогодні змовились?

Ліза лише хитро посміхнулась і грюкнула дверима. І от...

В машині залишились тільки ми з Денисом.

Блін.

Одразу стало якось занадто тихо. Навіть музика ніби стихла.

Я запитала Дениса куди треба його відвезти, а він мовчки, без зайвих слів, взяв мій телефон, тільки попросив ввести пароль, зайшов в карти та ввів якусь адресу.

Це напевно вперше, що я настільки довіряю майже незнайомій людині.

Я повільно видихнула, зупинившись на червоному світлофорі. І саме в цей момент Денис раптом тихо сказав:

- Дякую.