Drive me home ?

Вже вечір добігав свого логічного завершення...

Бар потроху пустішав. Музика вже не гупала так сильно по вухах, а фіолетове світло здавалось якимось навіть сонним. Люди навколо ставали або занадто голосними, або занадто ніжними одне до одного. Третього не дано.

Соня сиділа майже в обіймах Макса й щось активно йому розповідала, розмахуючи руками. Ліза вже хвилин двадцять як лежала головою на плечі Кіріла і тихенько хіхікала з усього підряд.

Ну а Денис...

Денис сидів поруч зі мною мовчки. І чомусь ця тиша між нами вже не здавалася дивною.

Вона.. Небезпечно комфортно. Саме так.

На столі стояли порожні стакани, кальян вже майже перестав диміти, а я повільно крутила трубку в руках, дивлячись кудись повз людей.

Я впала в своїм думки:

Боже... ще декілька годин тому я взагалі не знала про існування цієї людини. А зараз мені чомусь спокійно просто сидіти поруч з ним мовчки. Це нормально?.. Чи я реально потроху їду дахом?..

Макс раптом голосно видихнув:

- Та ну його... Я вже взагалі не вивожу.

Соня одразу засміялась:

- Ой та перестань, ти випив два коктейлі, не перебільшуй.

Макс: - Соня, сонечко, я тобі клянусь... ще хвилин десять і я почну співати «Океан Ельзи».

Кіріл: - Братан, ти вже співав.

Ми всі почали сміятись. І саме в цей момент я вперше помітила одну дуже важливу річ. Денис теж був не зовсім тверезий.

Не критично. Він не хитався, не говорив дурниць і виглядав максимально зібраним. Але той його погляд став трохи м'якшим. Розслабленішим. І тут мене ніби током вдарило.

Стоп.

Він же приїхав за кермом. Я повільно повернула голову в його бік.

Я: - Денис...

Денис: - Мм?

Я: - Ти ж розумієш, що сьогодні за кермо ти вже не сядеш?

Він кілька секунд мовчки дивився на мене.

А потім ледь помітно усміхнувся.

Денис: - Розумію.

Я: - І тебе це взагалі не хвилює?..

Денис: - Хвилює. Але я щось придумаю.

Ой, от тільки не треба зараз цього чоловічого «я всьо рішу». Бо потім такі «рішали» або в стовп влітають, або права забувають у поліції.

Макс одразу встряв у розмову:

- Та яке «придумаю»? Я взагалі без прав.

Соня: - Стоп. ТИ БЕЗ ПРАВ?!

Макс: - Ну...

Соня: - Макс, тобі 24 роки!

Макс: - Я красива людина, мені можна.

Кіріл: - А я взагалі сьогодні пив більше всіх, тому навіть не дивіться в мій бік.

Ліза підняла голову з його плеча:

- Підтверджую... цей чоловік зараз навіть двері в гуртожиток не знайде.

Знову сміх. А я сиділа й дивилась на ключі від BMW, які лежали прямо біля руки Дениса.

І тут всі погляди одночасно перевелись на мене.

О ні.

О НІ-НІ-НІ.

Навіть не дивіться на мене. Ні. Ні. НІ.
Я: - Навіть не думайте.

Соня: - Кріс...

Макс: - Крісссс...

Кіріл: - Ну ти ж у нас «mommy».

Я: - Ідіть в біса всі дружно.

Денис тихо засміявся поруч. І чорт забирай... Мені подобався його сміх. Не голосний. Не награний. Такий... справжній.

Денис: - В тебе є права?

Я повільно видихнула.

Я: - Є.

Макс мало не вдарив по столу долонею:

- ТА НУУУУ.

Соня: - ЧЕКАЙ. ТИ ВМІЄШ ВОДИТИ І МОВЧАЛА?!

Я: - Та що тут такого?.. Тато навчив ще років у сімнадцять. Я просто не люблю про це говорити.

Ну от навіщо людям знати все про мене? Я й так завжди відчуваю себе ніби під мікроскопом. А коли про тебе знають забагато - стає страшно. Люди чомусь завжди використовують це проти тебе.

Ліза: - Кріс... ти буквально кожну нову інформацію про себе викидаєш як секретний агент.

Я закотила очі. Денис тим часом мовчки дивився на мене. Знову отим своїм поглядом. Наче я щойно сказала щось набагато важливіше за «в мене є права».

Денис: - І ти реально зможеш повезти нас всіх?

Я: - Ну... якщо твоя машина не коштує як крило літака, то думаю впораюсь.

Господи, Кріс. Навіщо ти взагалі погоджуєшся? Ти ж ненавидиш відповідальність за інших людей. А тут ще й його машина. ЙОГО. МАШИНА. Якщо я її десь зачеплю - я просто помру на місці.

Денис ледь нахилив голову набік.

Денис: - Не хвилюйся за машину.

Пауза.

Денис: - Я тобі довіряю. Прогадав всі шляхи наперед 😉.

БЛІІІІН.

Ну чому?.. Чому він говорить звичайні речі так, ніби це щось значить?.. І найгірше - мені подобається це чути.

***

На вулиці було прохолодно. Нічні Суми виглядали дуже красивими - мокрий асфальт після вечірнього дощу, жовті ліхтарі, майже порожні дороги. Макс із Сонею йшли попереду, голосно сперечаючись про те, який енергетик найгірший у світі. Ліза ледве стримувала сміх, поки Кіріл щось бурчав їй на вухо.

А я...

Я і Денис прийшли перші за всіх. Я стояла біля водійських дверей BMW і дивилась на ключі у своїй руці. Це ж просто машина, Кріс. Заспокойся. Ти водила татову машину. І не раз. Все нормально. ...Але це не татова стара Skoda. Це, блін, BMW Дениса. Та проблема була навіть не в машині. Проблема була в Денисі, який стояв занадто близько.

Він сперся рукою на дах авто й тихо запитав:

- Ти нервуєш?

Я: - Ні.

Денис: - Брешеш.

Я фиркнула.

Я: - Я просто не хочу випадково подряпати твоє дорогоцінне BMW і залишитись без нирки.

Він тихо засміявся.

Господи... У нього навіть сміх красивий. Та що зі мною таке сьогодні?..

Денис: - Кріс.

Я: - Мм?

Денис: - Якщо вже комусь і довіряти свою машину... то тільки людині, яка дивиться на неї абсолютно без понтів.

Я підняла на нього очі. І знову ця дивна тиша. Тільки тепер вона була ще ближчою ніж раніше. Ніби весь шум навколо просто зник.

Не дивись так на мене. Будь ласка.

Бо я починаю забувати, чому взагалі боялась підпускати когось близько. Денис повільно простягнув руку й дуже обережно заправив пасмо мого волосся за вухо.

Без різких рухів. Без нахабства.

Наче питав дозволу навіть на цей дотик. І найгірше...

...цього разу мені не хотілось відсмикуватись.