You (?)

Ми зайняли великий напівкруглий диванчик майже в самому кутку бару. Ідеальне місце: ніби й не в центрі уваги, але видно абсолютно всіх. Саме таке я люблю.

Макс одразу взяв на себе роль «душі компанії». Він щось активно розповідав Кірілу, Соня сміялась так голосно, що я вже починала переживати чи нас не попросять бути тихіше, а Ліза сиділа, притулившись до свого хлопця, і виглядала максимально щасливою.

А я... я просто сканувала атмосферу.

Навколо миготіли люди, офіціанти носили коктейлі, десь неподалік хтось святкував день народження. Музика була гучною, але не настільки, щоб не чути співрозмовника. І чесно?.. Мені тут подобалось. Значно більше, ніж я очікувала.

До нас підійшла офіціантка.

Офіціантка: - Добрий вечір. Ви вже готові зробити замовлення?

Соня: - Так! Мені лавандовий раф і картоплю фрі. Це все.

Макс: - Серйозно? В барі?

Соня: - А шо? Я людина проста. Мене легко зробити щасливою.

Ліза замовила якийсь полуничний безалкогольний коктейль, Кіріл — колу, а я просто попросила американо без цукру.

І тут офіціантка перевела погляд на Дениса.

Денис: - Мені те саме, що і Кріс.

*Чомусь від цієї фрази в мене всередині щось неприємно сіпнулось. Не через сам факт, а через те, як спокійно він це сказав. Ніби ми вже сто років знайомі. Якого чорта ти можеш так себе поводити?!

Коли офіціантка пішла, Соня хитро примружилась.

Соня: - Оооо... «те саме, що і Кріс»? Я вам не заважаю тут?

Я: Соня, закрий рот 😂

Макс: - Та не заважай людям будувати долю.

Денис тихо посміхнувся, а я закотила очі й демонстративно втупилась у телефон.

*Ну почалось...

Через хвилин десять Макс запропонував піти танцювати. Звісно ж, Соня погодилась першою. Вона буквально схопила його за руку і потягнула ближче до танцполу.

Ліза з Кірілом теж ненадовго відійшли — фотографуватись біля неонової стіни.

І от так... абсолютно випадково... ми з Денисом залишились за столиком удвох.

Блін.

Я зробила ковток кави, роблячи вигляд, що мене взагалі нічого не хвилює.

Денис: - Ти зараз думаєш як би втекти звідси?

Я: - Аж настільки видно?

Денис: - Трохи.

Я: - Просто я не дуже люблю оці незручні моменти «один на один» з малознайомими людьми.

Денис: - А мені здається, ти просто не любиш, коли тебе хтось читає.

*Я повільно перевела на нього погляд.

Ну от як? Як людина, яку я бачу перший вечір у житті, може говорити такі речі так спокійно?

Я: - А ти типу психолог?

Денис: - Ні. Просто уважний.

*Якби ви тільки знали наскільки мене дратують люди з таким характером поведінки.. Була б моя воля - мене вже там не було б. Але я чомусь не можу встати та піти.. Щось таки мене тримає. Можливо сильне бажання подивитись, що буде далі )

На секунду між нами повисла дивна тиша. Але не така, від якої хочеться провалитись крізь землю. Навпаки... комфортна.

Я вперше нормально роздивилась його зблизька. Темне волосся, годинник на лівій руці, кільця на пальцях, які підкреслюють його стиль та манеру поведінки, трохи втомлений погляд. І очі... дуже дивні очі. Наче людина одночасно все контролює і при цьому постійно про щось мовчить.

Денис: - Можна задати дивне питання?

Я: - Ну давай.

Денис: - Чому ти так насторожено ставишся до людей?

*Ох.

От і припливли.

Я нервово постукала нігтем по стакану.

Я: - А ти завжди отак лізеш людям в голову у перший вечір знайомства?

Денис: - Ні. Тільки коли люди самі хочуть, щоб їх зрозуміли.

*Я аж розгубилась.

Найгірше - він ніби не фліртував. Не намагався вдавати крутого мачо, не сипав тупими підкатами. Він просто говорив зі мною. Спокійно. І це лякало значно більше.

Я: - Може тому, що люди часто виявляються не тими, ким здаються спочатку.

Денис мовчки кивнув, ніби прекрасно зрозумів про що я.

І саме в цей момент я відчула його руку на своїй.

Легкий дотик. Майже випадковий.

Але мене ніби струмом вдарило.

Я різко завмерла.

В голові моментально промайнули всі мої принципи, страхи, минулі відносини, вся ця історія про контроль над собою і про те, що я «не така дівчина».

Але проблема була в іншому.

Мені не хотілось прибирати руку. 🤍