оповідання

Саме так я знайшла свою долю. Приземлилась в незручній позі посеред вулиці і на тобі, маєш.

Недільного дня, разом зі своєю подругою  Іриною ми  спішили  до ресторану на обід. В чудовий сонячний весняний день, ще й святковий Великдень,  вирішили , як  “білі” люди відсвяткувати Паску в ресторані. Це колись ми йшли на природу, за будь- якої погоди, святкували до вечора, пили, їли, співали, а інколи й танцювали. З роками приходить любов до затишку та комфорту. 

Святково одягнені, з купою викладеного волосся, на високих підборах, з чудовим настроєм та радісним передчуттям ми спішили. Вулицею  зрідка проїжджав автомобіль, бо хто ж у свято  де їде -- святкують. До автобусної зупинки залишилося якихось десять метрів. Ірина почала переходити якраз навпроти зупинки. Я зупинилася, бо за декілька кроків був пішохідний перехід. 

-- Ти куди? Давай будемо чемні.

-- Та нікого ж немає. 

-- Та ну тебе, я ходжу по правилах.

-- Яка ти правильна.-- засміялася Ірина. 

Сміючись, ми розійшлися -- я на перехід, вона прямо до зупинки. Оглядаючись на подругу і погрожуючи їй штрафом, я ступила на зебру переходу. 

-- Ой, мамочки!  

Біль, що пронизав все тіло і той несподіваний  політ з високих підборів до чорного асфальту спонукав до дуже яскравих і емоційних слів, які я не берусь викладати на папері. Якими словами ще можна описати   всю нікчемність ситуації, той  біль, той  сором, коли сидиш черепахою й годі встати.  Блискавичне  усвідомлення того, що вже ніхто  нікуди не йде.  Виникає  лиш думка:

-- Ціла? Жива?

Перше, що побачила -- авто і тривожні очі, крик Ірини, що бігла через дорогу.

-- Сеньйора,  як ви?

-- Я… ще не знаю… 

Страх звестися на ноги після звуку, як мені здавалося, голосного й сильного  тріску, коли щось ламається. Я прикрила очі, щоб зрозуміти  звідки йде той запаморочливий біль.  Якусь мить я зосереджено вивчала своє тіло -- порухала ногами, зрозуміла, що цілі. Боліла ліва сторона, рука при найменшій спробі віддавала болем, що пронизував все тіло. Ті двоє над головою не переставали гелготати:

 -- Ти як, встати можеш? Тобі допомогти? Як ти?

-- Як я? Як корова по теляті, болить все. Встати? А дідько його знає, зараз спробую.

--  Допомогти? 

-- Еге ж, викликайте підйомний кран, -- пробувала  язвити, перемагаючи біль. 

Дуже не хотілося розплакатися, але біль  в передпліччі ставав все сильнішим. 

-- Ну, ось вже й до інвалідності близько, -- пронеслося в моїй голові. Пройшов  перший стрес і страх, який тільки зараз накотився липким павутинням, давав зрозуміти, що могло бути гірше.  

-- Що ти відчуваєш? -- запитувала  Ірина. 

-- Млість і біль. 

--Та не волайте над головою, дайте зрозуміти, де болить.  -- промовила я і спробувала  піднятися на ноги.  Зібрала всю свою мужність і … відчула як  чоловічі руки обхопили  мене під пахвами. 

-- Ох, - вирвалося мені з  глибини і чорнота закрила очі. 

Це була лиш мить.  Я вже стояла на ногах і мене тримали з обох сторін. Оглянула свої ноги в чудових  ажурних панчохах  з маленькими  трояндочками, вони ніби й не порвалися. Нові туфлі, взуті вперше для свята, теж виглядали цілими. Ось тільки рука не хотіла повертатися на своє місце. Ще кілька хвилин тому  я була щаслива святково одягнена жінка, а тепер -- інвалідка з заплаканим лицем. Всього лиш кілька хвилин, а як все повернулося. 

-- Ірино, он автобус, ти їдь, бо я вже не поїду. 

-- Ні, я тебе не залишу.

-- Та не потрібно, ти їдь. 

Ми розмовляли українською, італієць стояв мовчки і дивився. Він бачив мої страждання і промовив:

-- Я завезу вас до шпиталю. Чи може ви хочете, щоб я викликав швидку?

-- Йой, як боляче, -- скривилося моє обличчя при  спробі рухати рукою. Біль не давав дихнути. 

-- Якого ти дідька гнався? -- повернулася я до нього. -- Я йшла по переходу. Ти що не бачив мене?

-- Ні, бо ви вискочили з-за авто, яке заслонило мені дорогу при повороті. Але це не виправдання. Я знаю, що винен, знаю і не збираюся залишати вас в такому стані. Дозвольте вам допомогти. 

-- Вже допоміг стати інвалідкою, що ще хочеш. -- злилась я.

Ірина мовчала, співчутливо дивилася на мене. 

-- Та не сварися, нехай він тебе завезе до лікарні. Без цього не обійтися. 

Спроба йти далася мені нелегко, але ноги були цілі  і це неймовірно тішило. Чоловік підвів мене до свого авта і допоміг вмоститися на передньому сидінні.  Ззаду зайняла місце Ірина. Опершись  на підлокітник між водієм та пасажиром, я відчула полегшення. 

-- Іра, ти їдь. Чого ти маєш через мене пропустити свято. 

-- Я з тобою і досить про це,  -- обізвалася вона. 

-- Як можна залишити тебе одну?

-- Та маю кавалера, що не бачиш.

-- Краще було б його не мати. Міг би проїхати мимо, ні, треба було нам таке знайомство, чорт його приніс, -- ремствувала Ірина. 

Дорога була рівна і хороша, але не для мене, бо я відчувала кожний камінчик, кожну ямку. Стиснувши зуби терпіла,  плакала безмовно, сльози самі полилися з очей, що  перед цим були окреслені  тінями і вії тушшю. Італієць побачив і зупинився.

-- Давайте ми вам підв’яжемо руку, може так вам буде легше.

 Він зняв з шиї легенький шалик і підв’язав мені руку. Стало дійсно легше терпіти біль. Підмостила ще свою сумку і якусь накидку, що її знайшла Ірина поряд з собою, ми поїхали далі на аварійних  фарах,  повільно обминаючи все, що можна.  Нарешті добралися до шпиталю. В прийомному покої людей було не багато, бо хто хоче в свято хворіти, хіба такі, як я безголові. В скляних дверях  на мить побачила своє перекошене  болем лице,  заплакані очі з розмащеною тушшю. Принесли шину й підмостили мені під  руку. Оформили й записали дані, зробили рентген і знімок, попросили зачекати. 

Молода симпатична лікарка роздивилася мої травми і сказала:

-- Перелом плечової кістки лівого плеча, лівої руки і на додачу  ще  тріснуті два ребра.