1 Розділ

Усім привіт! Мене звати Мефодій, і я кіт. Точніше, я став ним, коли розлютив бабу Ягу. А був я звичайним студентом-некромантом, який вирішив позайматися перед іспитом. Загалом, оживив я не одну нечисть, а ціле кладовище, і втратив контроль. Не знаю, чому й за що, але саме в той момент на кладовищі була бабка Йожка. Їй, бачте, нудно одній триста років жити, от вона й вирішила мене на вихованця перетворити. І поки я не виловлю всіх мишей, вона мене не відпустить.

І ось настав той день, коли я зловив останню мишу. Я ганяв за нею, не помічаючи перешкод і того, що падало, коли я пробігав повз. А там щось падало, розбивалося, розливалося. Загалом, коли я її все ж таки зловив, у хатинці був повний розгардіяш. І як це завжди буває, господиня дому повернулася.

— Ах ти, котяро лиса, що ти наробив! — у мене полетів віник, але я ухилився. — Та я з тебе зараз рукавиці зроблю, а м'ясо на котлети пущу!

— Не маєш права! Я чорний кіт у першому поколінні, мене не можна вбивати!

Скажу чесно, відчувати себе в ролі миші було не дуже приємно. Ми буквально перевернули весь теремок догори дриґом. Зробили ще більший безлад, ніж був. Йожка кидала в мене всім, що потрапляло їй під руку, і незабаром я не витримав. Точніше, я просто втомився бігати по колу.

— А тепер СТОП! — гаркнув я не своїм голосом, але вийшов скоріше писк. — Досить мене душити.

Ось даремно я зупинився. Треба було на горище бігти.

І тут у двері постукали.

Ми синхронно здригнулися і подивилися на предмет інтер'єру, що ми його благополучно вибили мною ж. Так, там справді були двері. Удвічі більші, ніж були до цього, і чорні.

— Ех, ех, ех, що ти там казав? — і вона подивилася так підступно. — Відпустити тебе пора! Тоді лети до біса!

І я полетів… У двері. І вибив їх головою. Ай, як боляче!

Руся

Ненавиджу Новий рік, усі такі веселі, радісні. Не знаю як і кого, але мене це свято страшенно дратує. І саме на його передодні в мене починається депресія. Я не прикрашаю ялинку, не вішаю гірлянди де треба, і ні, я не готую святкову вечерю.

Адже раніше, в дитинстві, я любила це свято, оскільки мені дарували відразу два подарунки: за сам Новий рік і за день народження. Так, я народилася саме 31 грудня. А потім я виросла і... вся новорічна казка розчинилася в повсякденному житті. Сьогодні тридцяте грудня, а я не роблю нічогісінько. Просто сиджу і дивлюся серіал. Ось так у мене проходить кожен Новий рік, уже роки три.

Рідні змирилися з моїм рішенням, а от друзі та колеги по роботі дивилися як на ненормальну. Як на мене, так для них це зайвий привід напитися, наїстися й потанцювати. Ну, а я можу зробити те ж саме в будь-який інший день. І що?

Відволік мене від філософських роздумів телефон. Подивилася на екран — тато дзвонить.

— Алло, тату, привіт!

— Привіт, люба. А двері нам відчиниш?

Невже вони приїхали? Я підійшла до дверей, так, вони прийшли. Навіть у вічко дивитися не довелося. Мама кричала мало не на весь будинок одну фразу: «Доцю, відчини двері!»

— І чого їх нелегка принесла? — пробурмотіла я собі під ніс і відчинила двері.

Мама, як я розумію, була вже напідпитку, і трималася за двері. Ну а коли я ці двері відчинила, вона впала всередину квартири. Непристойно вилаявшись, маман захотіла швидко встати, але, мабуть, чимала кількість випитого алкоголю не давала їй це зробити.

— Колю! Вручи доньці подарунок, а я поки піду носик припудрю, — і, хитаючись, як маятник, вона спробувала йти рівно. Але потім плюнула на це діло і пішла під стіночку, наспівуючи при цьому незамислувату пісеньку.

— Де-ти ик плачуть… Чоловік засмучений… Погляд заздалегідь сумний-и-ий… Ех, тримайте-е-е мене троє, у мене корпоратив! — і біля самого входу впала. — Усе гаразд, я доповзу!

Простеживши за мамою, ми не змовляючись посміхнулися.

— Ти вибач, що ми так без попередження. І ось це тобі! — не став ходити кругом та близько батько.

Подивившись на подарунок, я спочатку подумала, що це маленька подушечка, а потім, коли доторкнулася, зрозуміла, що це чорне кошеня. Боже, яка краса! Оченята великі, шерсть пухнаста і чорна, з боку можна подумати, що це маленький окатий клубочок.

— Уті, моя краса!

Після того, як я його побачила, настрій піднявся в сто разів, а депресія почала нервово курити в сторонці. Періодично оглядаючись і думаючи, як тепер до мене підійти. А в мене тепер є власний пухнастий антидепресант!

— Тату, дякую! Це, безумовно, найкращий подарунок! — я відпустила кота

на підлогу і обійняла батька.