Новий день. Він несе в собі нові радості і нові тривоги. Нові переживання і нові перемоги. Кожен новий день несе в собі щось нове.
Юда сидів у своєму наметі. Тепер він був лідером. А разом із тим не міг позволити те, що можна було колись. Тепер за всім наглядав його Шела[1]. Молодий, сильний, спритний, войовничий. Він був уособленням батькової гордості і слави. Він був його тепер єдиним сином і спадкоємцем. Шела був твердого характеру. Він не любив довгих розговорів. Ні. Він боєць. Він вождь. Він господар. Але чи так буде все? Що буде, якщо вони не зможуть домовитися в Єгипті за зерно? Між місцевими князьками уже назрівала ворожнеча. Тепер всі домовленості мало що значили. Тай кому вони потрібні! Головне – вижити. І кожен шукав способу як міг. А виживав як правило лише сильніший. Тому, з кожним днем ворожнеча росла. Чути було як десь там якийсь князьок напав на іншого, повбивав його людей і позабирав майно. Тепер він мав що їсти. Принаймні на якийсь час. А дальше що?
Шела зайшов до батькового намету. Це був дужий хлопець.
– О, це ти мій сину – втішився Юда – Заходь. Що там діється?
– Нічого доброго батьку. Сам знаєш. Посуха. Ми були на ловах. Зловили кулька козуль. На певний стане. Але чи на довго…
– Так, це вже стає серйозною проблемою. Я навіть подумав…
– Може напасти на Мізза. Або на Зера. Їхні клани малі. Ми могли б їх розбити і забрати їхню худобу.
– В жодному разі. Шело! Про це навіть не думай!
– Чому? Хіба хоретяни кращі за нас? Он Серая напав на кілька селищ. Тепер він сильний. І народ його забезпечений.
– Ти думаєш? Шело, ти ще так мало знаєш! Це лише на якусь мить. Війна не вирішує проблему. Але лише поглиблює її. Не можна так поступати. Крім того, ми плануємо вислати посольство в дельту Нілу. Там, кажуть є багато зерна. Тож ми зможемо закупити. І, головне, не лише для себе…
– То ти хочеш їхати в Червону землю? Коли?
– Не знаю. Ми ще не вирішили. Коли зберуться усі роди. Самому їхати небезпечно.
– Ти пошлеш мене?
– Ні. Я поїду сам.
– А я?
– А ти, Шело, залишишся головою клану. Мені потрібно бути спокійним, що в домі, коли я повернусь хтось мене буде чекати. До того ж ти маєш тут дружину[2]. А я уже старий. І можу спокійно подорожувати.
– Ти не хочеш взяти мене з собою, бо боїшся. Я вже не маленький. І можу за себе постояти. Крім того, мені варто чогось навчитися, якщо ти хочеш мене колись бачити на чолі клану.
– Зараз ти будеш більше потрібний тут. Аніж мені там. Крім того, дідусь наш Яків, буде радий твоїй допомозі.
– А інші що?
– Це важлива угода. Їдуть всі голови кланів. Тільки Веніямин лишиться. Але не бійся, він не становить загрози ні для кого. У нього нема бажання захоплювати владу. Для того він ще надто юний.
Потреба нагодувати своїх людей – ось що важливо для кожного лідера. Він повинен дбати про добробут своїх підданих. Інакше для чого він потрібен. Будь-який правитель чи керівник мусить виходити з потреб своїх людей. Інакше вони собі знайдуть другого, котрий буде дбати про них, буде задовольняти їхні потреби і зможе вирішувати важливі питання. Як не крути а так встановлюється вертикаль влади.
Влади, котра така примарна і така ж жорстока. Влада, котра є так бажана і так небезпечна. Це як корида. Вона збуджує кров. Але й небезпека криється в ній. Ось що несе в собі справжня влада. І той, хто хоче втриматися на її вершині мусить рахуватися з цими законами. Інакше, ця влада його розчавить
Юда був одним із вождів клану. Великого клану. Він давно ніс на собі важкий тягар влади. І тепер вона його уже ніяк не приваблювала.
Дорога до Єгипту була важка і доволі не безпечна. на подорожніх із своїх засідок чигали грабіжники, котрих в пустинних дорогах було доволі багато. Сонце пекло. А йти треба багато. Тварини вимучувалися. Треба було шукати якісь затишні місця відпочинку. І все це лягало на плечі того, хто очолював караван. Тобто на Юду.
Багато днів отак вони йшли минаючи різні пастки, що їх ставили розбійники. Багато днів караван братів жив вірою в те, що приїхавши вони зможуть задовольнити свою потребу. Багато днів вони отак переходили від місця до місця.
Нарешті Юда відчув на собі весь тягар свого батька. Він лягав спати останнім і вставав першим. Він перевіряв кожного вартового, якого вони викладали на ніч і кожну тварину чи добре вона погодована. Він стержив за кожним рухом на дорозі. І кожен раз затерпав від страху, чи не помилився він десь. Ось вона – ціна бути першим серед інших.
Однак все це було ніщо в порівнянні з тим, що чекало їх у самому єгипетському краї.
Нарешті вони змогли дістатися так бажаного. Ось вона – слава і колиска древньої цивілізації широка долина родючого Нілу. Земля, котра дарує урожай. Земля, котра годує зерном. Земля добра і спокою. Але спокою тут не було.
Тут було те ж саме, що й вдома. Засуха. Але на відміну від того тут була їжа. І це тішило. Нарешті вони могли відпочити з довгої дороги. Але доля готувала їм нове випробування.
На той момент в місті знаходився головний візир царства. Він сам був присутній при торгах. І пильно стержив за покупками зерна. Тому, ситуація була вкрай нагнітаюча.