9

Минуло багато часу з того дня, від коли Цафнаф–панеах вперше одягнувся в шати першого візира. Тепер він уже навіть не просто вісник і воля великого фараона. Тепер він майже як і сам фараон. Він може майже все. Його слухаються. Його бояться. Його поважають.

Довгі роки він йшов до цього дня. Довгі роки день в день він творив історію важко працюючи над кожним кроком. Довгі роки він доводив всім і собі, що він не простий кочівник а справжній обранець бога. Довгі роки він боровся з самим собою. Зі своїми амбіціями, ненавистю, болем. Зі своїм внутрішнім я, котре так муляло його і без того амбітну душу.

Довгі роки він йшов до влади. Довгі роки він будував, руйнував і відбудовував наново. Все заради однієї мети – довести всім і собі. І що він довів? Що далі? Тепер, коли він став майже володарем царства. Другий після правителя. Що далі? Для чого все це було? Кому воно потрібне? Всі ці кроки? Вся ця боротьба? Тепер, коли він сам є вершителем тисяч доль. Тепер, коли він головний візир цілого Нижнього Єгипту. То що далі? Все, до чого він йшов, про що мріяв, чого добивався – усе в його руках. Навіть більше. Тепер він може навіть вертіти самим фараоном. Бо ж лише він зумів забезпечити народ зерном. Він зумів обманути злого Трифона, що замкнув води великого Нілу і той не може розлитися і дати урожаю. Він єдиний, хто наважився обманути долю. І разом із тим спасти царську владу. Він єдиний у цілому царстві, хто дбає про добробут «свого фараона».

«То що далі – запитував себе Йосиф – Що далі? Я маю все, що лише хочу. Я маю палаци і гори золота. Я маю повагу від усіх придворних і довіру самого правителя. Я маю гори золота і навіть власне військо. Я маю дружину і дітей. Маю все. Але… насправді я найбідніший з усіх в цьому краю. Навіть мої конюхи багатші від мене. Вони мають рідних. Вони мають своє коріння. А що маю тут я? Хто я тут? Ніхто! І тільки скіпетр робить мене рівний з усіма. Ось і все. Це і та правда, котру я ховаю з перед їхніх очей. Але як довго це ще може тривати».

Він сидів за столом опустивши голову на руки. А тим часом на землю опускалася ніч. Одна з тих гарячих ночей, котрі тут тривали уже багато-багато днів підряд. Ніч, котра не несла своєї прохолоди. Не давала спочинку і не несла своїх темних чар. Ця, як і багато попередніх, несла лише задуху, тепло і втому. І як довго це триватиме ніхто не міг знати.

Нарешті в темноті почулися кроки. Це була Асенефа, його дружина. Вона підійшла до Йосифа. Асенефа розуміла весь тягар, котрий ніс на собі її чоловік. Їй було шкода свого благовірного. Бо чим ще вона могла допомогти йому в цій справі.

Вона підійшла до столу, за яким він сидів і ніжно торкнулася плеча. Йосиф здригнувся, наче пробудився від сну. Ні, він чув кроки. Знав хто йде. Але дотик змусив його так зреагувати, вийти зі світу своїх роздумів. І от він знову спокійний і впевнений в собі. Щоб не було – він має для чого жити. У нього є дружина. Є діти. А отже і є надія.

Йосиф поклав свою руку зверху. Навіть серед цієї темноти ночі він бачив її красу. Ту неповторність, котра його так колись зачарувала. Ту легкість. Ту спокусливість. І ту ніжність. Ось вона – сила. Сила любові, котра здатна вивести з найглибшого дна забуття.

– Я тобі заважаю – заговорила Асенефа.

Її голос був тихим. Він заворожував собою. Слова злітали з її уст і губилися десь у темноті кімнати, відбиваючись ехом десь далеко, за колонами.

– Ні, я просто трохи тут думав… Така спекотна ніч. Ані найменшого натяку на холод.

– Так, любий. І найгірше, що ми не знаємо скільки ще так буде. Навіть жреці занепокоєні цим.

– Ти була в батька?

– Так. Він сказав, що жреці моляться уже який день. Але поки нічого не змінюється.

– Може варто почекати. Я вірю, що все це мине. Мій бог дав мені знак. І я думаю, що він правдивий.

– Твій бог… Так, ти ж його улюбленець.

– Не іронізуй, люба. Він може на це розсердитись.

– А я і не іронізую. Хіба ж ти не завдяки своїм снам став візиром?![1]

– Так. Але ж…

– А ще перед тим, зміг розгадати також сни нашим двом міністрам.[2]

– І це теж правда.

– Значить, твій бог любить тебе. Хіба я не правду кажу?!

– Звісно, що правду. Інакше навряд чи я був нині тут з тобою.

– То може попроси свого бога, щоб дав урожай. Може якщо наші жреці не можуть – о може ти зможеш.

– Ні Асенефо. Мій бог зараз далеко звідси. Зараз він в Ханаані..Він зараз з моїм племенем. Він не тут.

– А ти спробуй… Інакше як би він міг дати тобі мудрість тут будучи десь там.

Вони ще довго гомоніли в тій задушливій темноті літньої ночі. І тільки під ранок, коли повітря нарешті трошки стало холоднішим вони стомлені обоє полинули в солодкі обійми сну.

За тисячі кілометрів від Єгипту…

Яків лежав у своєму наметі. Він вкотре засинав з думкою про своїх дітей. Він аналізував кожен прожитий день. Тепер він був старий. Але й разом із тим мудрим. Усвідомлення помилок приходить з роками. І він тепер багато на що дивився інакше. Зовсім інакше.

Та найбільше його турбувала доля власних дітей. Бо доки він живий, є надія. Але як він помре – що буде далі? Що станеться з його синами?Чи зможуть вони згуртуватися? Чи стануть вони одним цілим? Ні, кожен з них думає про власну велич. І це губить їх усіх.