8

Брати виходили з батькового намету і почали збиратися в дорогу. Кожен спішив до свого стану, щоб якнайшвидше обговорити ситуацію зі своїми. Ніхто не був певним у виборі. Бо ж, хоча і гіксоси не були ворогами. Але й друзями вони аж надто теж не були. Тому, ще не факт, що вони будуть готові протягнути руку допомоги. Крім того, проблема була ще й в тому, що кожен з коса поглядав на бажання батька покласти на чолі усього племені Юду. Кожен був би радий сам опинитися на його місці. Але мусив стиснути зуби і показати згоду з батькового волею.

Першим не витримав Гад. Він не міг претендувати на роль провідника, поза як був сином наложниці. Але разом із тим він знав таємницю Юди. І що ця таємниця може коштувати дорого.

– Скажи, Юдо – обізвався Дан – Що далі? Ти ж у нас тепер головний?

Він теж не скривав свого невдоволення і розчарування після розмови.

– Ти до чого це – твердо озвався Завулон – Маєш кращу думку? А як ні – то мовчи! Батькова воля – закон!

– О, звісно що так… – почав іронізувати Дан.

– Ти що маєш конкретне? – вдруге уже грізніше обернувся Завулон.

– Може і маю… Що тобі до того? Ти ж проти брата не скажеш і слова.

– Дане, досить уже. Він розумний і … – не встиг доказати, бо той перебив його.

– І хитрий – вступив в розмову Юда, котрий тут з’явився, наче ні звідки.

– Ти проти, бо думаєш, що бути вождем це привілегія. Або можливість отримати всі його статки. То я тебе розчарую. Це ще й відповідальність. За всіх вас. За кожного з вас і ваше добро. Ось що таке бути лідером. Не бачу в твоїх очах іскри готовності до цього Дане. Так, що краще припинімо безглузду бесіду.

– Може і так… – промимрив той. І підійшовши до Юди впритул тихо додав – Але я принаймні брата не продавав.

Це було шоком. Сказані слова переносили його назад до того місця. Де багато років тому саме за його намовою вони позбулися свого рідного брата. І тепер привид мертвого, невинного брата знову поставав перед очима. То чи справді він має право на лідерство? Чи не було це його амбіцією тоді? Чи не робив він все це заради власної вигоди?

Юда мовчав. Він не міг нічого собі відповісти. Бо ж це була правда. Але ж він так далеко зайшов. І тепер вже пізно щось змінювати. Батько йому довіряє. Любить його, як любив свого Йосифа або первістка Рувима. Батько тепер вірить йому. І дарує всю повноту влади. То що він тепер – має сказати правду? І що це вже змінить? Дитину воно не воскресить! А от йому самому … Так, саме йому, його планам, його всім старанням і амбіціям. То як бути?

Це було без сумніву дуже складне питання. Бо ж і відмовлятися від усього, чого встиг добитися не хотілося. А разом із тим як жити далі з привидом перед очима. Але Юда був сильним. Він боровся з собою. І йшов далі.

Ще перед радою він послав своїх людей аби ті запросили його братів опісля до нього в стан. Тепер слід було об’єднати своїх єдинокровних. І тоді він матиме підтримку. Те, що так потрібне кожному вождеві в середині свого племені-народу.

«Побачимо – думав про себе Юда ідучи верхом на мулі – що скажуть мої брати. Якщо ми зможемо порозумітися, то це буде моя перша перемога.

В своєму наметі Юда почувався більш впевненіше аніж у батьковому. Тут він головував. І міг бути спокійним. Між братами згоди не було. Але йому вона власне була таки доконче. І тому Юда в будь-що прагнув до порозуміння.

– Брати мої – сказав він по довгім часі – Те, що батько зараз довіряє мені ще нічого не означає. А з іншого боку це шанс для нас. Ми повинні підтримати один одного, щоб нашою роздробленістю не скористалися інші. Он Дан і Асир поглядають на мене як на узурпатора. Бо вони разом зі своїми братами не проти відділитися від нас. А це, я думаю розумієте, втрата. Тому ми, рідні між собою маємо стати стержнем і підтримкою для батька і радістю для нашої мами. Ми, як ніхто інший. Нас багато. І ми найстарші.

– Чого ти хочеш? – озвався Леві – Щоб ми признати в тобі лідера? Так?!

– А як же Рувим? – подав і свій голос Симеон – Він найстарший серед нас! І він мав би бути після батька.

– То я вам нагадаю – відповів Юда – Рувим більше не зможе претендувати на трон. Через свою нестриманість він погубив все! Хто тому винен!

– Він був ще юним. І він принаймні сміливіший за тебе.

– Звісно, що так – обурився Юда – вбивати хворих і немічних[1]. А потім грабувати їхнє майно Хіба це сміливість.

– Мене там не було – твердо відповів Рувим – Хоча і справді, я і схвалював перед батьком сам похід. Але принаймні я не заплямував рук братовою кров’ю[2].

– Тихо брати! Давайте нарешті почнемо шукати компромісу. Бо інакше ми так ні до чого не договоримося. А шукати шляхів виходу треба. – це говорив Іссахар. Це був врівноважений, молодий, сповнений сили й енергії чоловік, що дбав про свою родину і людей.

– Ми повинні покласти крапку нашим міжусобицям. Бо інакше всі згинемо тут. І якщо нас не виріжуть вороги то впадемо від голоду, котрий що день насувається. Тому пропоную забути всі старі кривди і образи. Є те, що є. І нема іншого, кращого виходу аніж той, який нам дається зараз. Ми маємо стати дружнішими і добрішими одне до одного. Треба підтягнути усіх інших. Як би там не було. Але наша сила в єдності. І доки ще батько наш живий ми маємо всі стати одним цілим. Бо потім буде пізно. Так, батько наш вибрав собі Юду за наслідника. Така правда. І з цим нікуди подітися. Але ми маємо підтримати нашого брата. Бо це краще ніж нічого. Так, він хитрий. Але його хитрість нас зробила тими ким ми є зараз. Ми багаті. Ми сильні. Нас багато. Ми маємо свої роди і людей. Тому пропоную не сваритися між собою. Але триматися один одного.