5

Фіви. Старе, добре укріплене місто. Фіви – цей диво оазис. Цей єдиний оплот справжніх єгиптян. Від самого початку експансії гіксосів Фіви стали духовним і культурним центром залишків єгипетської цивілізації.

Кілька разів їхні князі пробували взяти в облогу могутнє місто. Але безрезультатно. Ліванські правителі щоразу давали собі раду і виходили зі скрутної ситуації. Іноді, вони навіть самі переходили в наступ і плюндрували прикордонні землі, що тепер належали фараонам Нижнього царства.

Та не з гіксосами єдиними доводилося воювати справжнім фараонам. З глибин Африки на них хижо поглядали племена Ефіопів. Їхні вожді теж приміряли на себе корону Єгипту. Але це залишалося тільки мрією.

Могутні правителі міста нікого не боялися. Окрім, хоч і не такої великої але добре озброєної армії їх ще й захищали мури міста. А мури ці були непроникними. Ніхто не міг взяти їх штурмом. Тай охочих аж таких не було. Тому, місто росло і процвітало. А разом із тим мозолило очі втрачаючим мало по малу владу гіксоським царям. Хто би там що не говорив, але у Фівах правителі були зі свого народу. І ця річ не могла не непокоїти фараона.

Голод був природнім. І тому вже кілька років між двома державами був мир. Фіви навіть закуповували зерно для своїх потреб. Та голод рано чи пізно закінчиться. І треба було думати як бути далі…

Ранок для Фоніса був поганим. Правитель почувався погано. Старі рани нагадували про себе. Тепер він був уже не тим молодим сповненим сили й енергії чоловіком. Але з роками на зміну силі прийшов розум. Тепер Фоніс діяв більш обачно. Він не вів війни, не виснажував землі, не ходив у походи.

Тепер він плів інтриги, створював альянси, пересварював довкола себе всіх правителів між собою. І це давало неабиякий результат. За шість років він добився більше аніж попередні двадцять на полі бою. Він хитро створював союзи і виготовляв отруту, шукав невдоволених в середині сусіднього суспільства і створював там опозицію. Він об’єднував розділені колись номи і сусідні племена збираючи що раз більші сили.

Погода на дворі була спекотна. Сонце палило несамовито. Ні про який урожай мови йти не могло. Отже, знов прийдеться зерно закуповувати у так ненависних йому «сусідів». А це в свою чергу означало зміцнювати їхній і без того зараз сильний бюджет.

З іншого боку, якщо це не зробити вчасно може не стати харчів. І тоді або вся країна вимре через його егоїзм або повстане. І піде до того, хто не дасть їм пропасти. Страшна реальність для правителя.

Він мусить перш за все дбати про всій народ. Про тих людей, над котрими він поставлений бути вищим. Це не його забаганка чи амбіція має бути на першому місці а добробут кожного з мешканців. Це його обов’язок, як правителя дбати про людей, думати про них і за них. І це складний вибір. Або старатися і йти тернистим шляхом справжнього батька народу. Або спокуситися владою і стати деспотом, тираном, душогубом. Але цей шлях веде в нікуди. Фоніс це розумів. Він, як ніхто інший знав і силу влади і ціну слави і силу болю. Знав він і що таке втрата. Не одного його сподвижника уже не було на світі. А він залишався. І мусив йти далі.

Цей ранок був особливим. Ще учора з-за порогів Великого Нілу повернувся посол. Він приніс добрі вісті. Кушанский фараон повністю прийняв сторону Фів. І тепер він міг вести торги зі усіма племенами в глиб Африки. Це зміцнювало його становище. А ще, були добрі вісті із країни Пунт. Ця країна лежала на другому боці Червоного моря, поблизу великого моря. І була вона казково багата.

Одруживши свого сина Нейта із однією з принцес старого Кнумаху – Кіфі. Таким чином він зміг скріпити союз. А отже і зможе втілити свій грандіозно-амбітний план. План, котрий дасть йому абсолютну владу не лише в Єгипті але й поза межами. Так, поза межами. Адже Фоніс планував прокласти торговий шлях просто до Вавилону та до Індії водою. Це був амбітний план. Грандіозний. Неперевершений. Нездійснений.

Та чи зможе він все це зробити? Чи може провернути таку сильну справу? Чи вийде все задумане? Якщо так – то він стане найбільшим державотворцем в історії. Його ім’я буде написане на сторінка її золотими літерами. Він зможе стати безсмертним, як сам Ра, сином котрого він і є. Це гріло душу. Радувало. Тішило.

«Нейт ще надто молодий – думав Фоніс – Він не зможе самостійно втримати владу в своїх руках. Мати добрих союзників ніколи не зле. Хто знає скільки ще мені відведено на цій землі. А що потім? Що потім? Хто дбатиме про Фіви?».

Він встав і спустився сходами в низ. Там, у тронному залі на нього чекали радники. Всі вони люди довірені і віддані. Це були вірні, старі друзі.

– То чим ви мене порадуєте! – звернувся Фоніс до двох чоловіків, що стояли біля стола.

– Ситуація починає грати на руку! – відповів перший з них. То був Рапунон, генерал ліванського війська.

– До певної міри ми все ж таки змогли досягти своїх цілей. У таборі Хіана є наші люди. Тепер ми зможемо не лише шпигувати. Ми зможемо настроювати їх одних проти одних.

– Це безцінна річ – відповів Фоніс – Ми змогли добитися більше аніж воюючи. Це завдяки нашій дружній співпраці – разом ми сила! Ми,Єгиптяни – наслідники Ра. Ми повинні…

З розмови слідувало, що жреці підтримують його позицію вичікування. Але й чекати занадто довго теж не можна. Все потрібно робити вчасно.

– Звісно, надто довго чекати не можна. Але й зараз ми теж нічого їм не зробимо – говорив правитель – Мусимо нарощувати сили. Нам потрібні союзи, союзи і ще раз союзи. Гіксоси сильні фізично. Вони прекрасні воїни. І набагато сильніші за нас. Але вони нездатні вести господарство. Вони далекі від того. Тому і така криза. І лише диво врятувало їх самих від голоду.