2

А тим часом десь за тисячі миль десь у Палестині старий вождь одного не великого племені юдеїв Яків-Ізраїль[1] вкотре оплакував свого сина. Це був син від улюбленої ним жінки. Він змирився з тим, що Йосифа багато років тому роздер звір. Ну що тут поробиш.

Горе старого батька було безмежне. Він ніяк не міг забути той день, коли послав його до братів принести їм їсти, звідки так і не повернувся. Кажуть час лікує. Неправда. Він лише притуплює пам'ять і змушує змиритися з тим, що уже ніяк не можна змінити. Але ніяк не лікує. Як і не зміг змусити забути Якова про свого сина.

Старий спочатку ще ніяк не міг у це повірити. Але зрештою від безвихідності змирився. Але що насправді сталося ніхто не знав. Знали лише брати Йосифа. Саме вони і доповіли батькові, що знайшли одіж роздертого брата десь серед поля.

Дивно якось воно виглядало. Бо якщо на нього напав дикий звір то мали б залишитися хоча би якісь рештки, кості чи принаймні хоч щось від тіла. А тут лише одна одіж. Але і це сприйнялося чомусь як правдива розповідь без жодного сумніву.

– Знаєш Юдо – промовив Рувим до свого брата – От думаю я собі а що якби і справдилося те, що був говорив Йосиф?

– Ти ще ніяк не можеш забути того, що сталося – озвався той – Ну от сам подумай. Ми старші сини. Хто працює на батькове господарство? Хто веде усе плем’я останнім часом? Скажи мені Рувиме: що робив би батько разом із тим самозванцем-керівником? Та ми би усі пропали давно.

– Ти правий – відповів зітхаючи Рувим – Ніхто крім нас…

– Крім того, доки ми зараз тут – там батько десь з нашими дітьми і жінками є готовою мішенню для місцевих арамейців –  відізвався Леві.

– Ти правий. Але що нам зараз робити. Думаю якби щось сталося то Дан би когось прислав сповістити – сказав Іссахар.

Життя кочовика вимагало постійного пересування. І чим було більше худоби, тим швидше вона випасала всю округу. А разом із тим і швидше треба було б знову і знову шукати нові пасовища.

Таке життя було повне пригоді і різних небезпек. Будь-коли міг напасти якийсь сильніший народ і відібрати усе, самого вождя вбити а жінок і дітей забрати у рабство.

У містах було значно безпечніше. Але з іншого боку: в містах людина мусила жити за законами тих спільнот. І це життя не завжди було безпечним або спокійним.

Деякі міста-держави займалися професійним розбоєм. Ніхто не міг почуватися цілком безпечним ніде.

Яків жив кочовим способом життя. Та іноді, коли його сини стали дорослими, вони відходили трохи подалі від міст з худобою. А сам батько часто міг бути десь поблизу якогось з укріплених міст. Такі сусідські відносини не завжди були позитивними Але в цілому приносили нових союзників.

Сам Яків був уже доволі старим. І він чудово розумів що буде потрібно мати завжди добрих друзів довкола, щоб у випадку нападу могли допомогти йому. А в подальшому і його наслідникові.

Більшу частину часу Яків проводив у своєму наметі. Тепер він мав надійних помічників. Тепер його сини приглядали за худобою, збільшуючи свій і його достаток.

Колись один із них, найстарший, Рувим, стане на його місці і буде вести своїх братів цими долинами і стоятиме на чолі їхнього роду. А тоді його найстарший син. І так далі.

У Якова були уже внуки від синів. Всі вони сиділи разом із дідом, що розклав свої намети не далеко від міста Сихему.

Зустріч з Ісавом[2] мала для Якова велике значення. Брат не лише простив минулі витівки але й обіцяв підтримку, в тому числі і військову. Залишившись після смерті Ісаака вождем, Ісав став могутнім в долині Ханаану. З ним рахувалися місцеві князі. А це мало велике значення.

Ісав осівся в Едомі. У нього уже на той час було троє дружин, від котрих мав дітей. Він був могутнім і твердим володарем. Крім того у Ісава тут були родичі, батьківські доми його дружин.

Фактично, Ісав помалу асимілізовувався місцевими звичаями і ставав що раз то більше відданим місцевим богам аніж богові свого батька і діда. Його сини вже були цілком виховні на манер їхні матерів.

Ще за життя Ісаак був дуже не задоволений таким вчинком свого старшого сина. Він радше підтримував позицію молодшого Якова, котрий знайшов своїх обраниць в домі своєї родини, взявши дочок маминого брата. Це, та багато іншого поклало ворожнечу між Ісавом і Яковом, що тривала довгі роки.

Але тепер, після усього  вони нарешті помирилися.[3] І це не могло не радувати останнього. Ісав часто навідував брата. Він був радий, що після смерті батьків має хоч одну рідну, найближчу душу.

Яків сидів біля свого намету. Він вечеряв, коли о нього прийшла молодша дочка Діна. Вона була дочкою Лії. Дівчина була дуже налякана і заплакана.

– Що сталося дитино моя – промовив Яків.

– Мене … мене… –  захлинаючись від сліз промовила Діна – Мене зґвалтував Сихем[4]… Він взяв мене силою…

– О ні – заскреготав старий – Тихо доню моя. Заспокойся моя дитинко. Заспокойся. Ми щось придумаємо. А зараз іди у свій намет. І нікому ні слова.

Він боявся відкрито вступати в конфлікт з Гамором, князем Сихема. Яків прекрасно знав про переваги Гаморового війська. Тому і змовчав.