1

Йшов дев’ятий рік Йосифового[1] перебування на посту першого візира фараона. Він уже встиг не лише наповнити всі комори зерном, але й за два роки голоду[2] вигідно продавав його як у своєму царстві так і за кордон. Це був воістину важкий для народу а для нього зоряний час. Із полоненого чужинця він за кілька років став першим міністром. А ще став любимчиком самого Хіана[3] – фараона, котрий возвів його в такий великий сан.

Дехто заздрив Йосифові, дехто дивувався з його стрімкого кар’єрного росту. А разом із тим усі розуміли що це дарунок богів. Йому і заздрили і боготворили. Його ненавиділи і поклонялися. Він був першим після фараона. В його руках були доля цілої держави. Колишній в’язень тепер сидів на троні поруч сина бога і ділив з ним обід. Його дружиною була дочка перша красуня цілого царства Асенефа[4], дочка головного жреця Потіфара.

Минав час а голод стояв що раз то важчим. Другий рік підряд земля була абсолютно не родючою. Дощі майже не йшли. Ніл зовсім не розливався. І скільки це ще має тривати ніхто не знав. Тепер все, залежало від однієї людини – Йосифа, котрого тепер називали Цафнаф–Панеах. І саме цей чужинець утримував країну при житті. Той, кого колись продали брати сьогодні утримував при житті всю долину Нілу. Але перший візир це не просто слава і накази. Це праця, важка щоденна праця.

Йосиф, як завжди роз’їздив на своїй колісниці вулицями царського міста. Його цікавила ситуація в краї. І не тому, що просто хотів зробити собі прогулянку або забезпечувати собі народну підтримку. Зовсім ні. Мова йшла про дуже важливу річ. Два роки жодного урожаю. Ось уже два роки люди живуть зі збережених запасів, котрих з дня на день може не стати. Більше того, не врожай також і у Палестині, найближчій сусідній із Єгиптом території. Це в свою чергу вплину і на торгівлю зерном. А з іншого боку треба ще зберігати запаси в якомога в більшому об’ємі. Ніхто ж не знає доки ще триватиме ця засуха. А тим часом валки із ослами із інших територій прибували що раз в більшій кількості. І це непокоїло Йосифа. Він боявся що зерно закінчиться швидше аніж минуть роки неврожаю. А це тоді означає лише одне – смерть для всіх.

– Скажіть ваша ясновельможносте – звернувся колісничий до Йосифа – А нам справді стане цих запасів доки це не закінчиться?

– Не знаю Одітсе, не знаю…Але вірю що до живемо всі.

– Ви оптиміст.

– Ні, реаліст.. І якщо не будемо марнувати зерна – то точно зможемо дочекатися нового врожаю. Саме тому ми і їздимо, щоб не було ніякого надужиття збоку комірників.

Так, це було без сумніву важливо для реальної економії споживання і не допускання ніяких зловживань. Але начальники зерносховищ боялися його і не наважувалися ні на які махінації.

Посуха вдарила не лише по людях. Трави теж майже не було. По троху скорочувалося поголів’я худоби. Та це був лише початок.

Йосиф повернувся пізно до палацу. Він майже всі ці дні проводив у постійних нарадах з фараоном. Йосиф ніколи не діяв самостійно щоб не оповістити потім самодержавця. Той чекай свого вірного візира кожного вечора. І цього разу колісниця прибула до двору разом із заходом сонця. Першою побачила приїзд гостя Дідона, сестра Хіана.

Дідона була красивою молодою жінкою. Вона була молодша від Йосифа на три роки та це фактично не робило великої різниці між ними. Вона часто встрявала у братові справи та любила бути присутньою на його нардах. Звісно їй було це зовсім ні до чого. Але туди сходилися багато молодих його генералів.

Сестра фараона не вирізнялася особливою чистоплотністю. Вона любила будувати стосунки, які як правило закінчувалися за місяць чи два. Та Йосифа вона завжди виділяла із поміж інших. Він завжди для неї був чимось більшим ніж перший візир.

Високий, стрункий, з красивим торсом, смуглявий, з ніжними рисами, малими розумними очима. Завжди серйозний, стриманий і разом із тим відвертий, добрий, скромний, розумний. Він уособлював для Дідони саме божество. Так, наче сам великий Ра[5] спустився на землю і прибрав тіло.

Принцеса розуміла що ніколи не володітиме цим скарбом. Але так хотіла бодай утримати біля себе якусь мить. І Йосиф теж в принципі не був проти дружби з дочкою фараона. Та він ніколи не сказав про це. Було лише іноді зрозуміло з його жестів. Одного разу він навіть заступився за неї перед самим Хіаном. Це був дуже рішучий крок. Не кожен був здатний кинути виклик самому сину бога. Але він це міг. Та й сам фараон оцінив це як вияв розуму і дружби свого візира, котрий готовий заступитися за когось і не побоїться жодного владики. Хоча останній робив це лише як друг.

Йосиф піднявся довгими сходами, що вели в середину палацу. Було тихо. Тільки скрізь стояли охоронці.

Від тоді, як гіксоси[6] захопили верховну владу у Єгипті а їхні фараони осиділи на троні, корінні єгиптяни не завжди добре ставилися до своїх нових правителів. Когось вони боготворили, когось підступно отруїли.

Після того, як на Хіанового батька свого часу було зроблено кілька невдалих замахів, палац дуже суворо охоронявся. І Йосиф це теж добре знав. Саме він сім років тому врятував тоді ще принца Хіана від руки якогось найманого вбивці. Холодні коридори як завжди надавали якоїсь дивної загадковості цьому домові напів бога. Йосиф увійшов до залу. На своєму троні сидів він – Хіан.

– Це знову ти -, промовив він,- мій друже, що у тебе сьогодні? чим порадуєш?