Попіл в позолоченій рамці

Мирослава. 17 років.

– Миросю, тебе хвалив учитель історії та викладачка географії. Кажуть, ти гарно орієнтуєшся в міжнародній політиці. Ти молодчинка. Пишаюся тобою

"Пішов ти до дідька, виродку."

– А можна запитання?

– Звернись до мене "батько". Будь ласка. Мені буде дуже приємно. Адже за стільки років ми з мамою від тебе жодного разу не почули таких звертань.

*Усмішка*

"Покидьок. Гадаєш, я тебе так назву, виб@#₴.."

– Прошу мені вибачити, та гадаю, що не готова так вас називати. Але в душі я вас дуже...дуже люб..люблю

"А бодай мені язик всохся за таке"

– На гаразд. То що за питання?

– Учитель з історії розповідав про насильницьке захоплення інших держав, але про причини буде на наступному занятті. Розкажіть, чому. Чому ви безжально та безсоромно увірвалися на територію дипломатичноорієнтованої країни на початку ХІ століття?

– Дитино, тобі ще рано говорити про такі речі.

– Але наскільки я знаю, в моєму віці Генадій брав участь у цьому захопленні.

– Звідки тобі відомо?

"Ой. Прокол. Так, режим гніву вимикаємо"

– Ем, брат колись розповідав. Він знав, що мене цікавить історія, тому вирішив схитрити, аби я його першим назвала братом.

– Ех. Розумієш, ми були надто малою та безвпливовою територією. Тому, щоб мати силу, безпеку та владу, потрібно було діяти рішуче й негайно. Навіть якщо це потребувало кровопролиття.

– Але. Заради чого? Вам було мало того королівства, що мали?

– Так. Мало. Бо з часом держави росли б без нас і все ж би захопили. Рано чи пізно. 

– А. Дипломатичні стосунки вас тоді не цікавили?

– Дипломатія? Мир? Дитинко, не те століття ти обрала для таких цілей.

....