Частина 15

Вірткапсула у якій опинився Йорган мала незвичний вигляд. Вона чомусь нагадувала  бульбашку, яку формував програвач платівок у Матіаса, а ще мала незвичний інтер’єр. Занадто детальний, правдоподібний і, що було найдивнішим, зовсім незнайомий. По суті це була сфера з віртпанелі,  у центрі якої було розміщена повноцінна кімната з шафами, ліжком, килимом, кріслом, столом та навіть якоюсь рослиною у горщику! Таке організовують для життя, а не для тимчасового перебування. Йорган роззирнувся й до всіх тих дивинок виявив, що він не один. На кріслі хтось сидів. Але це був явно не Матіас, як можна було очікувати, а… Йорган ступив пару кроків вбік, розгублено роздивляючись людину.

 Тонкі довгі пальці з кольоровим манікюром, легка біла сукня прикрашена по подолу яскравими червоними квітами, довге руде волосся акуратними локонами розсипається по плечах, макіяж, сережки, браслети та… знайомий з дитинства профіль. 

— Мамо? — розгублено кліпнув хлопець.

Жінка озирнулася від панелі на якій розкривалася безліч вікон, звичним жестом заправила пасмо волосся за вухо, посміхнулася. Вона здавалася майже незнайомкою, проте це була саме Марта.

— Привіт. Очікувала тебе пізніше, але й так непогано. Сідай.

— Але ж… ти в капсулі, на відновленні…

— Там моя копія, — легковажно відмахнулася жінка, — О, нарешті! Супутник дістався вихідного коду, —  промовила Марта повертаючись до панелі на якій розгорнулася, перекривши інші вікна, величезна та неймовірно детальна кольорова схема. Марта пробіглась по ній очима, схвально кивнула та почала щось стрімко набирати на віртуальній клавіатурі. На схемі у кількох місцях блимнули й почали повільно поширюватися плями зеленого кольору. — Так, непогано… Йоргане, не стовбич, сідай, сьогодні ти маєш можливість спостерігати за історичною подією з місця у першому ряду.

— Але ж… мені треба в Систему. За планом Анохель, ми з Матіасом повинні…

— Анохель? — хмикнула Марта не озираючись. — Ця ідеалістка досі жива? І плани якісь будує? Ще й щодо Медузи? Неочікувано. За моїми розрахунками вона мала давно загинути, бо ніколи не вміла адекватно оцінювати ризики. А от Алехандро, напевне, вже очолив диких, створив організовану спільноту, переріс свою наївність та авантюризм. Ці риси заважали йому розкрити наявний хист до керування людьми. Може й до жінок він нарешті почав ставитися простіше, не надокучаючи розповідями про кохання… — жінка припинила друкувати, відкинулася на спинку крісла, уважно спостерігаючи, як все більші ділянки схеми змінюють колір на зелений.

Йорган розгублено дивився на маму. Це була вона, але якась… інша? Справа була не у зовнішності (вірт привчив на це мало звертати увагу), а ще в чомусь, що він не міг сформулювати. І це «щось» його нервувало. Хлопець відчував, що щось не так, проте не міг зрозуміти, що саме.

— У який з дата-центрів тебе відправив Алехандро? Їх з кожним роком полишається все менше, адже скорочення потужностей невідворотне. І хто там поряд з твоїм тілом у реалі? — спитала Марта, розвертаючи додаткову панель на якій продовжила щось набирати. Йорган спантеличено дивився на нескінченні рядки абсолютно незнайомих символів, які його мама (яка й флаером не бралася керувати!) з неймовірною швидкістю набирала, коригувала, перекидала на третю панель, уважно поглядаючи, на зміни у великій схемі.

— Не знаю… Ми летіли крізь бурю. Анохель, Алехандро, Матіас…— розгублено сів хлопець на диван. Таку маму він не знав, не знав, як з нею поводитись.

— Отже, авантюризм Алехандро не приборкав, або так і не навчився делегувати небезпечні завдання менш цінним кадрам. Шкода. Доведеться диким виживати без нього, — розчаровано скривилася жінка.

— Тобто?

— Як думаєш, що саме ви зробили? — питально поглянула Марта на хлопця.

— Спробували врятувати диких, тебе…

— Загалом правильно. Хіба що те повідомлення складалися так, щоб ти й твої помічники стрімголов кинулися виконувати мої настанови. Для керування кимось, потрібно казати не все, а лише те, що спонукає піти особу у потрібному напрямку. Мені потрібно було, щоб ти зберіг своє біологічне тіло, активував Супутник та запустив «Зміну правил». Але ти мріяв про Скляне місто та, знай би весь план, ніколи б цього не зробив. Тому я тобі створила вагомий стимул й організувала появу помічників, яким запуск цієї програми теж вигідний. Колись твій батько змінив правила для планети, тепер я відкоригую їх для тих, хто вартий виживання.

— Тато змінив правила планети? Ти про що? — Йорган вже зовсім нічого не розумів.

— А, так, мабуть, варто вже тобі повідомити, що ти син творця Медузи. Я його таки знайшла. Точніше його рештки, які, на наше щастя, трепетно оберігав Супутник. Довелося проявити дива вигадливості, щоб отримати ДНК тієї видатної людини й отримати доступ до його персонального девайса. Цей Супутник унікальний, бо сумісний з Медузою і може надати величезні можливості своєму власнику, але занадто індивідуально налаштований, щоб керування ним можна було повністю перехопити сторонній особі. Мені довго довелося думати, як обійти обмеження творця Медузи. Він заборонив створення своїх біологічних копій і навіть прописав Супутнику їх беззаперечне знищення у разі виявлення, тож просто створити тіло з аналогічними параметрами, не мало сенсу. Але з часом я віднайшла інформацію, що Супутники створювалися для обслуговування власника та членів його родини, а трішки покопавшись у коді, виявила, що заборони на повноцінне використання цього девайса нащадками власника – немає. Отож, щоб отримати повний доступ до всіх можливостей цього девайса, мені потрібно було знайти нащадка. Знайти не вийшло —  жодних згадок про дітей не було. Проте виявилося, що у часи юності цей чоловік здавав свій біоматеріал у так званий «банк сперми», який дивом уцілів. Тож я дістала потрібний зразок та використавши свій організм, створила тебе, дитину, яку визнав його Супутник. Проект зайняв більше часу та зусиль, аніж я очікувала, проте воно того було варте.